Що світ знає про українське агро: 18 продуктів із великою історією

У 1839 році в Палаті лордів британського парламенту обговорювали загрозу для місцевих фермерів. І однією з причин для хвилювання була… пшениця з Одеси.

Один із учасників дебатів згадував попередження, що через дешеву Odessa wheat британські аграрії будуть «ruined» — розорені.

Минуло майже два століття. У 2024 році Європейський Союз запровадив автоматичний «аварійні гальма» для імпорту українських яєць, цукру, меду, вівса та ще кількох продуктів. У 2025-му найбільший виробник цукру в Європі Südzucker серед факторів падіння цін на європейському ринку називав дешевший український імпорт.

Змінюються кордони, технології, політичні режими й назви держав. Але дещо повторюється: український аграрний продукт виходить на великий зовнішній ринок — і в певний момент його стає достатньо багато, щоб конкуренти почали про нього говорити.

До 35-річчя Незалежності Latifundist.com зібрав 18 таких історій. Ми свідомо не прив’язувалися до цифри 35 і не намагалися представити кожну область чи сектор. Цей список — суб’єктивний вибір редакції. Головний критерій: продукт мав залишити помітний слід за межами України.

Частина цих продуктів колись була значно відомішою у світі, ніж сьогодні: Odessa wheat, Ніжинський огірок чи Ренет Симиренка мають велику історію, але їхня колишня слава вже потьмяніла. Інші, навпаки, стали чемпіонами майже непомітно: українська малина, шрот чи томатна паста можуть потрапляти до європейського споживача вже під чужою етикеткою, без слова Ukraine на упаковці.

1. Odessa wheat. Пшениця, якою британців лякали ще 200 років тому

Якби у XIX столітті існували товарні бренди в сучасному розумінні, Odessa wheat могла б претендувати на статус одного з перших міжнародних агробрендів земель сучасної України.

У британському парламенті ціни на одеську пшеницю обговорювали щонайменше з 1820-х років. У дебатах 1846 року депутати оперували ціною саме good Odessa wheat і порівнювали її із зерном зі Штеттіна, Ростока та британських портів. Середня ціна пшениці в Одесі за десять років була приблизно 26 шилінгів за квартер проти майже 64 шилінгів у Британії.

Газета The Leader у 1851 році вже буденно повідомляла лондонським читачам про операції з Polish Odessa Wheat на біржі Mark Lane. Тобто «Odessa» була не просто назвою порту — це була зрозуміла торговцям категорія зерна.

Через два століття Україна залишається одним із найбільших експортерів пшениці у світі. За оцінкою USDA, у сезоні 2025/26 вона посідає близько 7-го місця у світовому рейтингу експортерів із поставками близько 12,5 млн т. У серпні 2026 року Reuters знову писав про Єгипет та азійські країни, залежні від чорноморської пшениці, на тлі проблем із роботою українських портів.

2. Соняшникова олія. Український продукт, без якого Індії доводиться міняти меню

Якщо шукати один продукт, з яким сучасна Україна найбільш помітна на світовому аграрному ринку, відповідь проста — соняшникова олія.

На початку 2000-х Україна виробляла близько 840 тис. т олії, а експортувала лише 470 тис. т. Уже в сезоні 2013/14 експорт зріс до 3,9 млн т, а частка України у світовій торгівлі сягнула близько 55%. За два десятиліття країна побудувала одну з найпотужніших у світі олійно-жирових індустрій.

У сезоні 2025/26 USDA оцінює виробництво соняшникової олії в Україні у 4,73 млн т, експорт — у близько 4,4 млн т. Україна при цьому зберігає статус найбільшого експортера соняшникової олії у світі.

Галузь працює під постійними російськими ударами. У 2025–2026 роках були атаковані активи Allseeds, Kernel, Bunge, Risoil та інших компаній. Голова «Укроліяпрому» Степан Капшук називав це «плановим знищенням галузі».

Найкраще глобальну залежність від чорноморської олії видно на прикладі Індії. У червні 2024 року індійські покупці закупили рекордні 500 тис. т соняшникової олії за місяць. А в серпні 2026-го через перебої з поставками з Чорного моря Індія вже була змушена різко нарощувати імпорт соєвої олії.

До речі, соняшник прийшов на українські землі наприкінці XVIII — на початку XIX століття як декоративна рослина, а вже у XIX столітті швидко став важливою олійною культурою. У 1883 році під ним було близько 150 тис. га, найбільше — в Катеринославській, Харківській і Херсонській губерніях. А після 2022 року соняшник отримав ще одне значення — став міжнародним символом українського опору.

3. Українська кукурудза. Від Odessa maize до Китаю та Європи

Українська кукурудза має довшу експортну історію, ніж може здатися. У британській пресі середини XIX століття поряд з Odessa wheat регулярно зустрічається й Odessa maize. Наприклад, у 1857 році лондонський The Leader фіксував продаж партій одеської кукурудзи на британському ринку.

У XXI столітті головним символом її глобального успіху став Китай. У 2016–2019 роках Україна забезпечувала в середньому 77% китайського імпорту кукурудзи. Навіть у 2021 році, після різкого зростання американських поставок, частка України становила 29%, а вартість експорту перевищувала $2,4 млрд.

Після початку великої війни географія змінилася. У сезоні 2024/25 Україна експортувала близько 20 млн т кукурудзи. Понад 45% цього обсягу — приблизно 9 млн т — забрав ЄС, ще 5,7 млн т, або 28%, — Туреччина. Серед інших покупців були Єгипет, Південна Корея та Лівія. USDA очікує, що Євросоюз і надалі залишатиметься одним із головних ринків української кукурудзи.

У 2025/26 Україна при цьому залишається одним із найбільших експортерів кукурудзи у світі — USDA оцінював її експортний потенціал приблизно у 27 млн т.

Але у 2026 році стара проблема знову нагадала про себе: Росія фактично паралізувала значну частину роботи чорноморських портів, через які Україна відправляє близько 90% аграрного експорту. У серпні експорт зерна різко впав, а альтернативні маршрути здатні замістити лише приблизно половину морських обсягів.

4. Український ріпак. Від насіння для Європи до власної переробки

Український ріпак має дуже конкретний ринок — Європейський Союз. У 2024 році Україна стала найбільшим зовнішнім постачальником ріпаку до ЄС: 3,6 млн т, або 56% імпорту. 90% усього українського експорту ріпаку того року пішло саме до Євросоюзу. Головними покупцями були Німеччина, Бельгія, Нідерланди та Франція.

Але модель поступово змінюється. У 2024 році Україна вже забезпечувала понад половину імпорту ріпакової олії до ЄС, а за чотири роки поставки зросли майже вчетверо — з 53 тис. до 197 тис. т.

З 2025 року цей тренд підштовхує і державна політика: в Україні запрацювало експортне мито на насіння ріпаку, покликане стимулювати внутрішню переробку. Тож дедалі більша частина українського ріпаку має шанс їхати до Європи вже не насінням, а олією та шротом.

5. Соняшниковий шрот. Невидимий чемпіон

Якщо соняшникову олію знає майже кожен, шрот залишається менш помітною частиною тієї ж історії. А дарма: це один із головних продуктів української олійної переробки й важлива сировина для кормів у Європі.

Перед великою війною Україна забезпечувала близько 47% імпорту соняшникового шроту до ЄС. У 2023 році, за даними OSW, Україна була №1 у світі за експортом соняшникового шроту, а вже у 2024-му ЄС поглинув близько 43% українського експорту цього продукту. Того ж року Україна забезпечила 53% усього імпорту соняшникового шроту до ЄС із третіх країн. Головними покупцями були Польща, Франція, Італія та Нідерланди.

У грошах це теж далеко не другорядний товар: у 2024 році Україна експортувала соняшникового шроту приблизно на $1 млрд.

Інфобук Агробізнес України у 2024/25 МР

6. Український мед. Великий експорт без української етикетки

ЄС не забезпечує себе медом повністю і залишається великим нетто-імпортером. Україна вже багато років є одним із двох ключових зовнішніх постачальників меду на європейський ринок.

Європейська комісія називала Україну головним постачальником імпортного меду до ЄС: у 2020 році її частка становила 31%, а у 2021-му з України завезли майже 54 тис. т.

У 2023 році Україна знову була найбільшим постачальником за вартістю — близько 26% імпорту ЄС.

А потім сталося щось, що стало вже звичним для нас: українського меду стало настільки багато, що ЄС включив його до переліку «чутливих» товарів, для яких передбачив автоматичний захисний механізм.

До слова, український мед має експортну історію задовго до сучасних квот ЄС. Ще за Київської Русі мед і віск були важливими товарами зовнішньої торгівлі, а у XVII столітті їх вивозили через балтійські порти до Швеції, Англії та Голландії. На початку ХХ століття в українських губерніях уже працювали десятки тисяч пасік.

7. Український цукор. Від Терещенків до Südzucker

У цукру, мабуть, одна з найкрасивіших історичних паралелей. 

У 1869 році американський Scientific American, розповідаючи про світову бурякоцукрову промисловість, окремо зазначав: лише в Київській, Подільській та Волинській губерніях у 1866–1867 роках виробили понад 1,15 млн центнерів бурякового цукру.

У середині XIX століття Київ перетворився на головний центр торгівлі цукром Російської імперії. Приблизно половину міської торгівлі становив саме буряковий цукор.

Династії Симиренків й Яхненків 1843 року побудували біля Сміли перший у Російській імперії механізований паровий цукровий завод.

У 1919 році в англомовній роботі The Problems of the Ukraine вже незалежну Україну описували як країну, що давала 85% цукру колишньої Російської імперії та посідала друге після Німеччини місце за виробництвом бурякового цукру.

А тепер перенесімося на сто років уперед. У 2023 році Україна поставила до ЄС 493 тис. т цукру. У 2024-му Євросоюз уже застосував захисний механізм. У 2025 році найбільший виробник цукру Європи Südzucker серед причин слабких цін на ринку прямо називав дешевший імпорт з України.

8. Українські яйця. Від імпорту в 1990-х до «аварійного гальма» ЄС

На початку незалежності українське яєчне виробництво переживало обвал. У 1991 році країна виробила близько 15,2 млрд яєць, а до 1995-го — лише 9,5 млрд. Наприкінці 1990-х Україна сама імпортувала десятки мільйонів яєць.

За наступні десятиліття галузь змінилася кардинально. Український Avangardco у 2024 році очолив рейтинг найбільших виробників яєць Європи за версією WATTPoultry International — 13,3 млн курей-несучок. Ovostar Union із 6,4 млн несучок також увійшов до числа найбільших європейських виробників; сама компанія позиціонує себе як TOP-5 виробника яєць у Європі та постачає продукцію більш ніж у 50 країн.

Одним із символів масштабу української яєчної індустрії була птахофабрика «Чорнобаївська» групи «Авангард». До повномасштабного вторгнення вона була найбільшою яєчною птахофабрикою Європи. Під час російської окупації у 2022 році підприємство залишилося без електроенергії та кормів, загинуло близько 4,4 млн птахів, обладнання було розграбоване, а виробництво фактично знищене. Втрати компанія тоді оцінювала у $330 млн.

Після деокупації фабрику почали відновлювати, але у липні 2026 року Росія знову атакувала її керованими авіабомбами, спричинивши масштабні руйнування.

І водночас українські яйця продовжили наступ на зовнішні ринки. У 2021 році ЄС імпортував з України приблизно 5,6 тис. т яєць та яєчних продуктів, у 2023-му — понад 49 тис. т, а у 2024-му поставки ще зросли. Влітку 2024 року Брюссель уже був змушений застосувати safeguard і повернути тарифну квоту.

У Британії галузь уже попереджає про тиск дешевшого імпорту з України, яка у 2025 році стала найбільшим постачальником яєць до країни. В Іспанії український імпорт теж називають ризиком для місцевого птахівництва через цінову конкуренцію.

9. Українська курка. Від «ніжок Буша» на українських прилавках — до українського виробника №1 у Європі

За 35 років незалежності українське птахівництво пройшло дуже показовий шлях. У 1990-х ринок активно заповнювала імпортна курятина, насамперед американські заморожені стегенця — ті самі «ніжки Буша». За даними USDA, наприкінці десятиліття Україна виробляла лише близько 142 тис. т курятини на рік.

Уже в 2010-х ситуація перевернулася. USDA констатувало, що українські виробники фактично витіснили американські курячі чверті з внутрішнього ринку й почали активно виходити на експорт. Сьогодні країна виробляє близько 1,3 млн т курятини на рік — приблизно у дев’ять разів більше, ніж наприкінці 1990-х.

Найяскравіший приклад цієї трансформації — МХП. Після придбання словенської Perutnina Ptuj у 2019 році компанія посилила присутність у Європі й ще до угоди з іспанською UVESA вже була найбільшим виробником птиці на континенті.

 У 2025 році МХП придбав понад 92% UVESA, а у травні 2026-го домовився про поетапне придбання 70% Th. Nitsiakos AVEE — одного з найбільших і лідируючих виробників птиці Греції, з можливістю згодом збільшити частку до 100%. І географією Європи амбіції вже не обмежуються. У червні 2026 року Юрій Косюк розповів, що МХП придивляється до птахівничого ринку Аргентини й бачить там значний потенціал для експансії.

10. Українська томатна паста. Agrofusion у світовій двадцятці

Якщо попросити назвати світовий український агропродукт, томатну пасту згадають одиниці. Але Південь України давно був одним із головних овочевих регіонів країни. Окремий символ цієї історії — Кам’янка-Дніпровська на Запоріжжі, відома великим тепличним виробництвом томатів. Сьогодні територія перебуває в російській окупації.

Велика промислова переробка томатів зосередилася на Миколаївщині та Херсонщині. У 2024 році Agrofusion переробила 459 тис. т томатів і посіла 19-те місце серед найбільших переробників томатів світу. Компанія також є третім за масштабом виробником томатної пасти в Європі.

Війна вдарила саме по цій географії. Завод Agrofusion у Снігурівці дев’ять місяців був в окупації, підприємство в Шевченковому пережило десятки обстрілів, а майданчик у Голій Пристані на Херсонщині тривалий час залишався на окупованій території.

При цьому експорт не зупинився. Українська томатна паста йде не на полиці під написом Agrofusion, а переважно на заводи виробників кетчупів, соків і соусів у різних країнах. 

11. Заморожена малина. Третина європейського імпорту

Ще один прихований український чемпіон — заморожена малина. Промислові ягідники почали швидко розростатися у 2010-х, а після 2022 року українська малина, попри війну, ще сильніше закріпилася на європейському ринку.

У 2024 році Україна експортувала 61,3 тис. т замороженої малини. Майже 99% цього обсягу пішло до ЄС, і на Україну припала понад третина європейського імпорту замороженої малини. Головними покупцями стали Польща, Німеччина та Чехія.

Кінцевий європейський споживач часто навіть не знає про українське походження ягоди. Малина їде до Польщі, Німеччини чи Чехії як сировина для переробки, сумішей, йогуртів, джемів та кондитерської продукції й уже там отримує іншу етикетку. Тобто приблизно кожен третій кілограм імпортної замороженої малини в ЄС має українське походження, навіть якщо слова Ukraine на упаковці немає.

12. Ренет Симиренка. Українське яблуко з французьким ім'ям

Ренет Симиренка походить з України та став одним із найпоширеніших зелених сортів яблук на величезній території Східної Європи й колишнього СРСР.

А історія його творця теж була міжнародною. Левка Симиренка обрали членом-кореспондентом Бельгійського товариства садівництва, а 1895 року — почесним членом Французького національного помологічного товариства.

Сьогодні Ренет Симиренка досі вирощують в українських промислових садах, але його роль змінилася. Для внутрішнього ринку це впізнаваний сорт, а от на експорт виробники дедалі частіше закладають Gala, Golden Delicious, Fuji, Red Jonaprince та інші міжнародно зрозумілі сорти. 

За межами Східної Європи Ренет Симиренка значно менш відомий, ніж глобальний Granny Smith, з яким його часто порівнюють через зелене забарвлення плодів. Водночас це різні сорти: Симиренка менш кислий і має складніший аромат.

13. Мелітопольська черешня. Бренд, який Росії знадобилося красти

Мелітопольська черешня — один із найчистіших прикладів українського географічного агробренду.

Саме особливості місцевого чорнозему, клімату та більш ніж 90-річна робота мелітопольської селекційної школи сформували десятки сортів черешні. Для географічного зазначення було визначено територію з 28 господарствами та приблизно 1,7 тис. га насаджень.

Після окупації Мелітополя Росія почала привласнювати й сам бренд. І це, хоч як парадоксально, ще один доказ його цінності: нікому не потрібно красти географічну назву, яка нічого не означає.

14. Ніжинський огірок. Український бренд задовго до маркетологів

Ніжинський огірок — це не лише сорт, а поєднання місцевої селекції й традиції засолювання. Ніжинський місцевий добре підходив для ферментації, але міжнародну славу місту принесли саме солоні та мариновані огірки.

Промислове засолювання розгорнулося у XIX столітті, а після відкриття залізниці в 1868 році почався експортний бум. Наприкінці століття ніжинські огірки вже відправляли до Франції, Німеччини та Фінляндії, а у 1913 році з міста вивезли понад 500 вагонів продукції. Є згадки про поставки також до Лондона, Парижа, Берліна, Копенгагена і Стокгольма.

Сьогодні Ніжинський місцевий уже не є масовою сировиною для промислового консервування: за врожайністю він поступається сучаснішим сортам і гібридам. Історичний сорт підтримує Дослідна станція «Маяк», яка займається його збереженням, насінництвом і подальшою селекційною роботою.

Натомість саме ім’я Nizhyn пережило і сорт, і стару технологію та стало торговою маркою. Ніжинський консервний завод експортував продукцію більш ніж у 20 країн — зокрема до США, Німеччини, Великої Британії, Швеції, Канади та Ізраїлю.

15. Українська органіка. Бренд, народжений вже за незалежності

Цього продукту в однині не існує. Це кукурудза, соя, пшениця, соняшник, ягоди, мед та інша продукція.

Але на європейському ринку organic from Ukraine фактично стало окремою категорією.

Попри повномасштабну війну, у 2022 році Україна поставила до ЄС та Швейцарії майже 226 тис. т органічної продукції — на 13% більше, ніж роком раніше. У 2024 році Україна залишалася третім найбільшим постачальником органічної продукції до Євросоюзу.

16. Український чорнозем. Бренд, який не можна експортувати

Чорнозем не проходить через митницю, але, можливо, є найсильнішою аграрною асоціацією України у світі. Саме він лежить під історією Odessa wheat, цукрового буряку, соняшнику та кукурудзи.

Наукове осмислення чорнозему пов’язане з Василем Докучаєвим, який у праці «Російський чорнозем» 1883 року фактично заклав основи сучасного ґрунтознавства і називав чорнозем «царем ґрунтів».

Сьогодні чорнозем залишається еталонним типом ґрунту у світовій науці. У World Soil Museum при ISRIC у Вагенінгені він представлений у міжнародній колекції ґрунтових монолітів, а дослідники Wageningen навіть називали його «champion of soil quality» — чемпіоном якості ґрунтів.

Навколо українського чорнозему виник і один із найживучіших міфів Другої світової — нібито нацисти ешелонами вивозили родючий шар ґрунту до Німеччини. Історики документальних підтверджень цьому не знайшли: у докладних німецьких звітах про вивезену з України сировину чорнозем не фігурує. Український інститут національної пам’яті прямо називає цю історію міфом.

17. Українське сало. Продукт, який став символом

Гастрономічну складову (передусім борщ) ми свідомо не включали до цього списку, але сало — окрема історія. Це водночас продукт свинарства, сировина і один із найвідоміших символів України за кордоном.

«А це пам’ятник свині?» — пам’ятаєте відомий мем «Телебачення Торонто» про той самий пам’ятник на території аграрного університету в Полтаві? Тій самій свині — «одвічній годувальниці українського народу».

І це не лише фольклор. В Україні вивели власні породи свиней — миргородську, українську степову білу та українську степову рябу. Сьогодні вони значно поступаються за поширенням сучасним комерційним породам і гібридам, але залишаються частиною історії українського свинарства.

Сало ж давно вийшло за межі просто продукту. Ще у 1995 році Los Angeles Times присвятив йому окремий матеріал із Києва, а The Guardian пізніше називав сало українським національним делікатесом. У західних дослідженнях воно також фігурує як один із маркерів української ідентичності.

18. Українські коноплі. Глухівська селекція, яку знають у світі

Глухів на Сумщині — один із ключових центрів селекції технічних конопель. Інститут луб’яних культур працює тут із 1931 року, а його науковці створили понад 20 сортів. Саме глухівська школа однією з перших у світі системно працювала над однодомними технічними коноплями з практично відсутніми наркотичними властивостями.

Серед найбільш міжнародно визнаних сортів глухівської селекції — ЮСО-14 та ЮСО-31. Обидва були внесені до реєстру сортів ЄС, а разом із Золотоніськими 11 і 15 — до канадського реєстру. За даними інституту, українські сорти вирощували в Канаді, Чехії, Німеччині, Австралії та Китаї. Особливо відомим став ЮСО-31 — низько-THC сорт, який фігурує в міжнародних реєстрах і використовується UPOV як еталонний для опису ознак конопель.

Сьогодні ця школа переживає складний період. Глухів розташований лише за кільканадцять кілометрів від кордону з Росією, а сам інститут у 2024 році щонайменше двічі потрапляв під російські удари: були пошкоджені склади, майстерня та інші будівлі. Через бойові дії частину врожаю не могли зібрати з полів.

Проблеми, однак, почалися не лише через війну. У 2024 році колектив інституту публічно заявляв про кризу: масові звільнення науковців, борги із зарплати, критичний стан матеріальної бази та фактично зірвану посівну — із понад 1 тис. га на кінець травня було засіяно близько 100 га.

Костянтин Ткаченко, Latifundist.com