«Я виріс в селі Стара Буда Звенигородського району. Вважаю, що дитинство у мене було насичене. Найяскравіші спогади залишилися саме про той час: як з друзями купалися влітку в річці, пасли худобу, їздили на конях. У селі крім навчання потрібно було постійно допомагати батькам. Ми ж намагалися ще й підробити. Тоді були колгоспи і дітей на роботу брали неохоче, але можна було заробити, виконуючи дрібну роботу. Пам'ятаю, як бігав на тік підмітати і за це отримав перші в своєму житті 5 радянських карбованців. Витратив їх на морозиво. У 8-9 класі допомагав стригти овець і за це отримував близько 25 карбованців. В ті часи це були невеликі гроші, але був цікавий сам процес і його закінчення — спільний відпочинок за шашликами біля ставка. Такі моменти неможливо забути і вони завжди будуть гріти мені душу».
«Мої батьки весь вік відпрацювали в сільському господарстві. Батько спочатку займав посаду головного агронома, потім очолював господарство. Мама працювала в бухгалтерії. Зараз вони знаходяться на пенсії, але водночас продовжують працювати, тримаючи вдома господарство. Саме вони прищемили нам з братом любов до сільського господарства, навчили нас ставитися до людей з повагою, бути порядними і чесними».
«Мріяв працювати далекобійником. Згодом цю дитячу мрію переріс і хотів вступити після 9 класу на агронома. Але ситуація склалася так, що я здобув середню освіту і вступив за компанію зі своїми товаришами в Уманський сільськогосподарський університет на економіста. Вчитися мені подобалося. Серед усіх предметів найулюбленішою була історія. У свій час захоплювався давньогрецької історією, багато читав про козацьку епоху. Особливо цікавився такою історичною особистістю як Іван Сірко. Я, напевно, перечитав всі книги і статті, написані про нього. І зараз, не дивлячись на зайнятість, намагаюся виділяти час на читання».
«Завжди знав, що повернуся жити і працювати в село. За фахом пропрацював 19 років. В «Урожаї» моя трудова діяльність починалася з посади головного економіста в центральному офісі підприємства в Черкасах. У 2018 році мені запропонували очолити Тростянецьку філію компанії і я відразу погодився, оскільки хотів розвиватися далі. На посаді директора день проходить насичено. Мені ще батько говорив, що найголовніше у моїй роботі — роздати наряд робочим, проконтролювати виконання завдань і, по можливості, допомогти хлопцям. У нас багато молоді працює і вони професіонали своєї справи. Атмосфера в колективі дружня. За пивом ввечері не зустрічаємося, але на загальних корпоративних заходах тісно спілкуємося. Всі співробітники різні і до кожного потрібно знайти індивідуальний підхід, щоб вони відчували, що їх підтримують і в будь-якій незрозумілій ситуації захистять. Тоді на роботу вони будуть приходити з охотою і посмішкою на обличчі».
«У всіх стресових ситуаціях рятує гумор. Іноді на роботі потрібно і голос підвищити, і покричати. Хоч я людина емоційна, але через кілька хвилин починаю посміхатися. Головне — зберігати позитивний настрій, адже це робота і тут по-іншому не можна. Ситуацій, коли б мені не хотілося йти на роботу ніколи не було. Вважаю, що доводити себе до такого стану не можна. У мене в господарстві, наприклад, якщо бачу, що людина не хоче йти на роботу, то пропоную три варіанти: піти у відпустку (з'їздити кудись відпочити), а якщо і це не допомогло, то взяти відпустку за свій рахунок чи взагалі поміняти роботу».
«Маю дружину і двох дітей. Старший син отримав диплом бакалавра за спеціальністю «Економіка підприємства» і тепер буде вивчати геодезію. Молодший — учень 11 класу і поки не визначився з майбутньою професією. Дружина працює в торгівлі. Вихідний у неї тільки в понеділок, тому разом проводимо мало часу. Хоча раніше, коли було більше вільного часу і діти були маленькими, часто виїжджали всією сім'єю на природу, особливо навесні, коли зацвітає ряст. Брали з собою покривало і вечеряли прямо на галявині. У свій час возив дітвору в м. Корсунь-Шевченківський. Ми всі музеї обійшли і стільки було вражень від перегляду зброї. Їздили сім'єю до батьків в село. Допомагали сіно заготовляти, картоплю збирати. Звичайно, були виїзди і на риболовлю. Так проводили своє дозвілля. Увечері, якщо була така можливість, обов'язково збиралися за столом і розповідали, як пройшов день. І зараз з синами постійно на телефоні, підтримую контакт, щоб краще їх розуміти».
«Я буду найщасливішою людиною, якщо у обох моїх синів все буде добре. Старший син закінчує навчання і поки невідомо, чи піде працювати за своєю професією. Потрібно знайти свій шлях і молодшому. Ну, а найбільший страх — моя мрія не здійсниться і не буде сил і часу їм допомогти».