«Я мріяв дуже багато про що. Хотів навіть міліціонером стати. Мені подобалася їхня форма, що вони ходили з пістолетами і стежили за порядком. Але справа в тому, що в нас династія електриків — і дідусь, і батько. І я вирішив піти по їх стопам, хотів рівнятися на батька. Дивився, як його постійно запрошували кудись допомогти з електрикою. І мені просто подобалося, коли він щось робив, і в нього все починало крутитися/світитися. Закінчив гірничий університет в Дніпропетровську, шукав роботу там же. Я хотів після навчання працювати за спеціальністю. Але, на роботу беруть, якщо є мінімум 5 років стажу. А в МХП в мене повірили, взяли без досвіду роботи. Диплому вистачило. Наш керівник Сергій Бутенко зателефонував моїй матері (вона, до речі, теж тут працює) і запропонував мені роботу, знаючи, що я її шукаю. Коли прийшов на співбесіду, зі мною поспілкувалась директор і головний енергетик підприємства. Ми розмовляли близько півгодини, а потім вони сказали: «Добре, Діма. Давай, пробуй. Ми тебе беремо». І ось я вже 4 роки тут працюю. І якщо раніше я дзвонив і питав у батька, як зробити те чи інше, то тепер вже він у мене запитує. І це дуже приємно».
«Електриком важко бути. Це дуже велика відповідальність. Особливо, коли ти працюєш на такому підприємстві, як наше. На елеваторі все пов'язано з електрикою і механізмами, що працюють від неї. І якщо десь щось зупиниться — треба швидко знайти цю проблему і все владнати. Тому що затримається і прийомка, і відвантаження. Звісно, страшно працювати з електрикою. Як то кажуть, електрик помиляється в житті 2 рази: з початку з професією, потім з дротами, якщо не правильно їх з'єднав. Треба завжди перестраховуватися, завжди бути підготовленим. Найважливіше в роботі — знання, уважність і зібраність. Бо якщо будеш розгубленим, помилка може стати фатальною».
«Воно все мотивує: і зарплата, і відношення керівництва, і колектив. Якщо в тебе все добре, то ти йдеш на роботу із задоволенням. Йдеш, сяєш. Думаєш, що зараз прийдеш, щось зробиш. Мені подобається працювати, подобається колектив. Дуже дружній. І не тільки на нашому елеваторі. Я був в минулому році у відрядженні в Яготині, де ми відкривали елеватор і займалися пуско-налагоджувальними роботами. Там були хлопці не тільки з Китайгородського елеватору, а й з Катеринопілля, Андріяшівки. І я побачив, що не тільки у нас дружній колектив, а такий самий він і по іншим елеваторам. Це доволі-таки згуртована команда, всі вірять один одному, йдуть на поміч будь-кому в будь-якій ситуації. Оце мені подобається в цій роботі».
«Який рядовий не хоче бути генералом? Хочеться трохи вище по кар'єрі піти, стати головним енергетиком. Бо є люди, що працюють по 30 років на одному місці. Для мене ж 10 років — це вже забагато. Кар'єрними сходинками важко підніматися. Треба багато досвіду. Досвід — це час. До речі, в МХП є таке — подаєш заяву, її там розглядають, потім посилають тебе на навчання. А після ти потрапляєш до кадрового резерву. І потім можеш займати вищу посаду. Мене в Яготині призначали головним енергетиком. Я навчав нових електриків. І в мене це виходило — спілкуватися з людьми, знаходити спільну мову. Є багато людей, які сердяться і кричать, якщо щось не виходить. Але не тут. Тут кажуть: «Не вийшло — йди посидь, подумай, випий кави. Йди, спробуй ще». Я так само спілкувався з електриками. Дружно й мирно. Якщо не виходить, не обов'язково когось звинувачувати. Треба йти і питати. Може хтось щось підкаже. Це все не важко, просто в будь-якій ситуації треба залишатися людиною. І ставити себе на місто тих людей, у котрих щось не виходить».
«Я — останній Костенко в нашій великій родині. І хотілося б, щоб у мене був син, який продовжив би нашу справу. Хоча, якщо чесно, мені буде страшно за нього. Я згадую, як батько за мене переживав, постійно дзвонив і питав: ти перевірив? ти вимкнув? Я, мабуть, теж буду телефонувати і питати».