«Як, мабуть, і всі хлопці, мріяв бути льотчиком, космонавтом, воєнним. Герої кінця 20 віку були одні і ті ж самі у всіх. Доля ж склалася так, що після 8 класу я вирішив вступити до технічного ліцею з фізико-математичним ухилом. Але одного балу не добрав, і довелося перейти в металургійний коледж. Закінчив його за спеціальністю монтаж і експлуатація промислових і цивільних електроустановок. Потім заочно навчався, отримав ступінь бакалавра і магістра в Державному аграрному університеті. Я тоді усвідомлював, що багато вже є управлінців, менеджерів. А професії технічного спрямування завжди користуються попитом і без уваги не залишаються. Зараз так само відбувається. До того ж з ринком праці в Польщі у нас дефіцит технічних працівників».
«У нас тут вже династія. Мої батьки практично з самого початку працювали на Орільській птахофабриці. Потім і мене перетягнули з металургійного заводу, де я працював після коледжу. Тож у 2003 р. прийшов у МХП електромонтером. Я, взагалі, не люблю те, що зайве, і люблю його позбуватися. В процесі роботи звернув увагу на деякі протиріччя. Описав їх, прорахував. Подав це на розгляд керівництву раціоналістичний план з поліпшення енергоефективності підприємства. І ось доріс до посади головного інженера підприємства. Робота цікава, бо доводиться постійно приймати якісь рішення. До того ж вони мають враховувати технологічний процес, який не повинен зупинятися. І основне — рішення повинні бути правильними. Я люблю вирішувати задачі, і роблю це з задоволенням. Бувають ситуації, коли хочеться все кинути, але виходити з такого меланхолічного настрою допомагає, знову ж таки, вирішення попередньої проблеми, яка вас і вганяє у цю депресію. Зробив це — і відчуваєш якийсь підйом, емоційний поштовх».
«Головне в роботі — це конвеєр, який не повинен зупинятися. У житті ж трохи інші пріоритети — повинен бути баланс між роботою та особистим життям. Чого душею кривить, не завжди так виходить. Буває, що і затримуєшся на роботі, і раніше приїжджаєш. Безперервний процес, його потрібно постійно підтримувати. І цьому треба віддаватися. Тут не вийде, що з 8 до 17 відпрацював, і воно чекає на тебе знову до 8 ранку. Такого не буває».
«На виробництві завжди виникають напружені ситуації. Тому що переробні комплекси — це таке місце, де багато служб. І вони як в однокімнатній квартирі. І ми один одному подекуди заважаємо. У них свої завдання, у нас — свої. Але намагаємося знаходити рішення. Бо робота є робота, до того ж вона тут одноманітна. Намагаємося покращити побут і умови праці співробітників, полегшити їх працю. Тобто постійно вдосконалюємо процес.
Звичайно, ми один одного тут підтримуємо. Це природно. Тут по-іншому не вийде. Тому після роботи іноді зустрічаємося за чашкою чаю і чізкейком. Так що намагаємося зустрічатися і поза виробництвом і підтримувати стосунки».
Звичайно, ми один одного тут підтримуємо. Це природно. Тут по-іншому не вийде. Тому після роботи іноді зустрічаємося за чашкою чаю і чізкейком. Так що намагаємося зустрічатися і поза виробництвом і підтримувати стосунки».
«Батьки навчили відповідальності, самостійності. Я досить з раннього віку почав приймати самостійні рішення. Батьки довіряли мені і залишали одного вдома. Життя ж мене навчило довіряти, але перевіряти. На роботі якщо бачиш, що людина відповідальна, то до нього можна застосовувати слово довіру».
«Треба спілкуватися з тими людьми, з якими тобі зручно і цікаво спілкуватися. З симпатичними тобі людьми. Бо якщо це відбувається з людьми, які тобі неприємні – це лицемірство. Ти не є тим, ким ти є насправді. І це не зручно».
«Раніше фізична культура була хобі. Зараз на неї часу немає. Зате є діти. Свій вільний час я їм присвячую. Тому що діти ростуть, і уваги їм потрібно все більше. Сім'я і відсутність проблем на роботі роблять мене щасливим. Що нам ще треба?».