«В дитинстві ми всі хотіли бути космонавтами, мабуть, то був такий час, і я не був виключенням. Планував стати льотчиком. Чому? Тому що ця професія кардинально відрізнялась від всіх інших, вона давала можливість бути один на один з потужною машиною, де все залежить від прийнятих тобою рішень. Мій прадід був льотчиком. Залишився в Другій Світовій. Його збили над Румунією. Та не всім потрібно літати, і це потрібно було прийняти й мені. Після двох невдалих спроб освоїти цю професію — надвеликий конкурс теперішнього НАУ і складний апендицит — вже наступного року, на іспитах в КВВАІУ, навели мене на думку що я намагаюсь потрапити не туди, де моє місце, та марно витрачаю час. Запасним варіантом для мене був Харків, де я успішно отримав спеціалізацію «інженер-механік сільського господарства». Навчання, звичайно, було найцікавішим періодом в житті. Тим більше, що воно припало на «шалені» 90-ті, ще й у місті Харкові. Ця спеціалізація мені виявилась близькою по духу. У мого тата була схожа професія. Він займався харчовою промисловістю. Працював механіком по обслуговуванню на харчовому комбінаті. І я постійно щось шукав, пов'язане з технікою. Хоч насправді, я напевно шукав себе».
«Народився я в Києві. Навчався в Харкові, де потім і працював майже 11 років. Але чогось там все-таки не вистачало. Кожна людина, яка проживає в однокімнатній квартирі, мріє про великий будинок із садом та квітами. То мабуть така собі американська мрія. Я мріяв що колись, збудую дім своїми руками… Мій родовід починається з невеличкого селища Степанці, Канівського району, Черкаської області. Саме туди я і приїздив з Харкова порибалити, допомогти бабусі з дідусем. І саме це місце стало моєю відправною точкою».
«Пам'ятаю 2006-й рік. Цього сучасного комплексу ще не було. Було чисте поле, на яке зігнали техніку для генерального планування. Моя цікавість привела мене до офісу «Миронівської птахофабрики» в місті Каневі, де я познайомився з Ігорем Москальцем, головним інженером всього того дійства. Наша розмова тривала, досить довго, вона була про масштаби, про перспективи, про технології, про те як втілити їх в реальність. Закінчилась вона обміном контактів, і я повернувся в Харків. Через місяць почув в слухавці фразу, яка стала початком: «Сергій, ти нам потрібний, маємо побудувати завод…».
«Для мене, з самого початку, фінансове питання не стояло на першому плані. На той час я мав гарну посаду в Харкові і високу зарплату. Але той факт, що тут я міг застосувати на практиці все те, що знав, міг пропонувати свої варіанти технологічних рішень, змусили мене покинути мою зону комфорту. В мене горіли очі, розумом цього було не зрозуміти. На той момент, я не уявляв, як я влаштую свій побут, як влаштую смію. Це все тоді було другорядним. Я думав лише про початок тієї самої «американської мрії».
«Цей шлях не був простим, він вимагав максимальної сконцентрованості та віддачі. Додавав безсонних ночей, та сивого волосся, але перейматись такими «дрібницями» було ніколи... Так, було не легко, але зараз я можу пройтись по заводу і сказати, що 95% обладнання встановлено або моїми руками, або під моїм керівництвом».
«Після того, як в 2009 році була запущена друга лінія виробництва, можна було б вже заспокоїтись, розмірено займатись обслуговуванням, але для мене драйв ніколи не закінчується. Те, що ми вважали класним, наприклад, 5 років тому, через 8 років буде вважатись вже нічим. Все постійно змінюється, змінюються технології, змінюються підходи, методики і якщо у мене є можливість зробити те, що я маю, кращим, ефективнішим, безпечнішим, я втілюю це в життя. Відкрию тут невеличкий секрет — завод проектувався під щоденний забій 320 тис. т, а наразі ця норма складає 485».
«Ми експлуатуємо завод, аналогів якого, по технологічній оснащеності немає в Європі. Європейські компанії сегментують і розбивають своє виробництво на окремі технологічні процеси. У нас же це все під одним дахом. З кожним роком збільшується кількість обладнання, зростає виробнича потужність, збільшується насиченість виробництва. Для того, щоб забезпечити його надійність та правильну експлуатацію, потрібно йти в ногу з часом та впроваджувати найпрогресивніші методи обслуговування. Для подібних підприємств не існує готових рішень, тому моя задача — створити власне. Як результат, наразі я впроваджую комбіновану систему обслуговування на основі методології RCM».
«Те, чим я займаюсь, і є моїм хобі. Якщо з'являється вільний час, подорожую по Україні або Європі з родиною. Але частіше я проводжу своє дозвілля вдома, з родиною, або в саду, який вже налічує близько ста дерев».
«Що таке мрія? Якщо це питання, про те чи здійснив я свою «американську мрію», то відповідь: Так. Зараз мрії у мене називаються «цілями» і я наполегливо працюю над їх досягненням».
«Що таке мрія? Якщо це питання, про те чи здійснив я свою «американську мрію», то відповідь: Так. Зараз мрії у мене називаються «цілями» і я наполегливо працюю над їх досягненням».
«Відчуття того, що ти тут приносиш користь, скоріш за все і є фактором, який утримує мене в МХП. Відчуваю, що на цьому підприємстві, мені під силу все, що здається для людей неможливим. Воно того варте. У мене є один з головних принципів: роботу потрібно робити або якісно, або ніяк. Ось його я і намагаюсь притримуватись».
«Я постійно маю спілкування з іншими підприємствами, цікавими людьми з інших країн.. Але я вам скажу, що в МХП найцікавіше».
«Я постійно маю спілкування з іншими підприємствами, цікавими людьми з інших країн.. Але я вам скажу, що в МХП найцікавіше».
«Чого загалом хотілось би в майбутньому? Розумієте, таких заводів, як наш, від сили десяток у Європі. І ніхто ще не зробив ідеального. Тобто наше завдання на сьогодні: побудувати таку концепцію, таке компонування обладнання, яке б мало мінімум трудовитрат, було б максимально ефективним і відповідало усім критеріям ефективності».
«Я нічого не боюсь в цьому житті. Життя навчило мене сприймати світ таким, як він є, без рожевих окулярів. І хоча, на даний момент, мені не під силу змінити деякі речі, я маю надію, що це тільки на даний момент».