Наталя Ковтуненко: «Ми з Тонею подруги, однокласниці, сусіди, куми і колеги по роботі. Нашій дружбі вже 45 років. У школі ми сиділи за однією партою, ділилися цукерками та бутербродами. Після уроків завжди разом гуляли. Пам'ятаю, як в молодших класах зимою каталися на портфелях по снігу. Це було весело.
Після 8 класу я пішла навчатися у професійно-технічне училище, а Тоня залишилася у школі до 10 класу. І хоча подруг було багато, але всі свої секрети могла довірити тільки їй, в тому числі і розповіді про перше кохання. Потім вийшла заміж, народила доньку і взяла свою подругу кумою».
Після 8 класу я пішла навчатися у професійно-технічне училище, а Тоня залишилася у школі до 10 класу. І хоча подруг було багато, але всі свої секрети могла довірити тільки їй, в тому числі і розповіді про перше кохання. Потім вийшла заміж, народила доньку і взяла свою подругу кумою».
Наталя Ковтуненко
Антоніна Капшученко: «Серйозних сварок у нас ніколи не було. Я завжди із задоволенням згадую наші шкільні роки. На уроках фізкультури бувало змагалися, хто швидший. Ми навіть зараз можемо прийти на спортивний майданчик і побігати наввипередки. Онучка Наталі виступає в якості судді».
Наталія Ковтуненко: «Коли мені було 17 років, померла мама, через два роки не стало тата. Мені довелося дуже рано стати дорослою і цей період був дуже тяжким. Тому зараз намагаюся більше допомагати донечці Тані, хоч вона вже теж мама і виховує своїх діток, бо я знаю як це, коли немає допомоги і підтримки. Я, Тоня і моя донька Таня любимо посидіти за чашечкою кави, нам завжди є про що поговорити, вислухати, підтримати одна одну. Я дуже рада, що Тоня подруга не лише для мене, а й для Тані. Також я товаришую з Тоніною мамою. Ми разом працювали. Я керівником поштового відділення, а Тамара Іванівна листоношею. Дуже хороша і позитивна людина».
Наталія Ковтуненко: «Коли мені було 17 років, померла мама, через два роки не стало тата. Мені довелося дуже рано стати дорослою і цей період був дуже тяжким. Тому зараз намагаюся більше допомагати донечці Тані, хоч вона вже теж мама і виховує своїх діток, бо я знаю як це, коли немає допомоги і підтримки. Я, Тоня і моя донька Таня любимо посидіти за чашечкою кави, нам завжди є про що поговорити, вислухати, підтримати одна одну. Я дуже рада, що Тоня подруга не лише для мене, а й для Тані. Також я товаришую з Тоніною мамою. Ми разом працювали. Я керівником поштового відділення, а Тамара Іванівна листоношею. Дуже хороша і позитивна людина».
Антоніна Капшученко: «Ми часто ходимо одна до одної в гості. Потім я проводжаю Наталю і ми ще годину розмовляємо, ніяк не можемо розпрощатися. В такі моменти телефонує чоловік і запитує, куди це я поділась. Не пам'ятаю, щоб ми колись сварилися, а все тому, що йдемо на поступки одна одній. Ми зовсім різні по характеру. Наталя більш спокійна, а у мене більш запальний характер, але мені здається, що ми доповнюємо одна одну. Наталя може заспокоїти, підняти настрій, коли неспокійно на душі. Я завжди прислуховуюсь до її порад, рахуюсь з її поглядами».
Наталя Ковтуненко: «У 2006 році я прийшла в компанію, яка будувала центральний офіс МХП, на посаду комірника. І от, коли будівельні роботи були завершені, мені запропонували роботу в гардеробі. Я спочатку вагалася, але мені дуже подобається спілкуватися з людьми, і тому я погодилася.
Перший свій робочий день в гардеробі я дуже добре пам'ятаю, хоча вже і минуло 11 років. Це був новорічний корпоратив в 2008 року. Була святкова, весела атмосфера. але настали будні, і я зрозуміла, що одній людині тяжко цілий день на ногах по 12 годин працювати. Керівництво мене підтримало. Я запропонувала Тоні працювати в МХП. Починали ми з обслуговування 150 працівників офісу, а зараз 400. Більшу половину людей обслуговуємо без номерків, бо пам'ятаємо їх одяг. У нас дуже багато молоді. З молодими і сам стаєш молодшим! Скільки пар на наших очах вже одружилося! Деяких людей добре знаємо і вже по очах бачимо, що в них щось трапилося. В таких ситуаціях намагаємося підбадьорити і втішити».
Перший свій робочий день в гардеробі я дуже добре пам'ятаю, хоча вже і минуло 11 років. Це був новорічний корпоратив в 2008 року. Була святкова, весела атмосфера. але настали будні, і я зрозуміла, що одній людині тяжко цілий день на ногах по 12 годин працювати. Керівництво мене підтримало. Я запропонувала Тоні працювати в МХП. Починали ми з обслуговування 150 працівників офісу, а зараз 400. Більшу половину людей обслуговуємо без номерків, бо пам'ятаємо їх одяг. У нас дуже багато молоді. З молодими і сам стаєш молодшим! Скільки пар на наших очах вже одружилося! Деяких людей добре знаємо і вже по очах бачимо, що в них щось трапилося. В таких ситуаціях намагаємося підбадьорити і втішити».
Антоніна Капшученко
Антоніна Капшученко: «До роботи в МХП, я 7 років ніде не працювала — займалась вихованням сина. Тож, коли Наталя розповіла, що в компанію потрібна ще одна гардеробниця, я вирішила не відмовлятися від пропозиції. Тим паче, мені підходив графік роботи. Спочатку соромилась і було незвично, але тут працюють доброзичливі люди і їх теплі слова та щирі посмішки підбадьорювали. Потім я втягнулася в роботу і вже працюю тут 11 років».
Наталя Ковтуненко: «Мені дуже подобається наш офіс, коли я вранці заходжу на територію, то здається, що потрапляю в казку. Зимові яскраві ілюмінації та розкішні ялинки, а влітку ніжні троянди, різнокольорові петунії та багато зелені. Така краса заряджає позитивом, тому і настрій завжди добрий!»
Наталя Ковтуненко: «Мені дуже подобається наш офіс, коли я вранці заходжу на територію, то здається, що потрапляю в казку. Зимові яскраві ілюмінації та розкішні ялинки, а влітку ніжні троянди, різнокольорові петунії та багато зелені. Така краса заряджає позитивом, тому і настрій завжди добрий!»
Наталя Ковтуненко: «Для мене найголовніше, щоб моя сім'я була щаслива і здорова. Я вже бабуся двох онуків. Коли мені донька або онучка телефонують і кажуть, що в них все добре, то у мене гарний настрій цілий день. Ще хочеться, щоб закінчилася війна і був мир. Щоб мої родичі і близькі люди, з якими я спілкуюся, були здорові».
Антоніна Капшученко: «Моя сім'я — чоловік і син. З вересня минулого року син закінчив навчання і вже працює. У нас дуже теплі стосунки. Ще змалечку намагалася з ним спілкуватися не як з маленькою дитиною, а як з такою ж людиною, як і я. Якщо він щось не розумів — пояснювала. Обговорювали різні питання. Казала, що він молодець, і як ми з батьком його любимо. Зараз ми знаємо один про одного все. Наші з Наталею чоловіки теж дружать, але спілкуються частіше за все під час спільних посиденьок на свята».
