«Я родом із Стеблева на Корсунщині. З дитинства подобалося бути поруч із технікою. Їздити батько мене вчив спочатку на тракторі. У 7-8 років ще їздив поруч із ним у кабіні залізного коня, а пізніше й сам почав вивчати всі його норови, як кажуть, пробував приборкати. Потім був перший мопед «Карпати», який дістався від діда. Років із 9 до 12 катався ним у всіх дитячих справах. Друзі-однолітки ганяли селом на велосипедах, а я в такому віці — вже на мопеді. Щоправда, особливо заздрити було нічому — в середньому, на два виїзди цього транспорту припадала одна поломка. Іншого виходу, як самотужки його ремонтувати, не було. Думаю, пізніше цей досвід дав про себе знати й при виборі майбутньої професії».
«Їхати у велике місто з його постійною метушнею не хотілося. В Уманському національному університеті садівництва навчався товариш, старший за мене на чотири роки. Тож, розпитавши у нього про ВУЗ, з'їздивши й на власні очі побачивши та поспілкувавшись із викладачами, вирішив туди вступати».
«Вже з 4 курсу повноцінно працював у сервісному центрі «Урожаю». Сюди на практику потрапив після 3-го курсу, можна сказати, випадково — мені запропонували два місця проходження практики й я опинився там. Тоді спокусився на сучасну імпортну техніку, яка вже була в «Урожаї». Скажу так: в навчанні був акцент саме на теорії, до того ж, її вивчали на прикладах застарілих МТЗ, Т-70, ЮМЗ… А на практиці все інакше — сучасна техніка вимагає самоосвіти й заглиблення в тонкощі професії. Я це розумів вже в університеті, тому й прагнув потрапити в «Урожай».
«Пам'ятаю перші дні своєї роботи, коли хлопці «підстьобували», що, мовляв, обережно крути, бо все імпортне, дороге. Вже за півтора року головний інженер «Урожаю» Сергій Чабаненко запропонував перейти у ВП «Тростянецький» провідним інженером, а потім запросили у виробничий підрозділ «Росава». Тоді найскладнішим моментом для мене була зміна колектива, з яким дуже здружився».
«Зараз відповідаю за 80 працівників та 25 одиниць техніки — 14 КамАЗів та 11 вантажівок європейського виробництва. Іноді, потрібні ремонти складних вузлів і агрегатів сучасної техніки — редукторів, коробок передач, моторів і так далі. І тут працювати в плані самоосвіти є над чим. Але в разі якоїсь непередбачуваної ситуації завжди можна зробити «дзвінок другу» — колезі, який більш досвідчений в тому чи іншому питанні. Не відмовляють у допомозі й працівники інших підрозділів».
«Звичайно, є випадки, коли без фірмового сервісного центру техніки не обійтися, але і в цьому разі хочу бути максимально озброєним інформацією. Сучасні КамАЗи і європейська техніка вдосконалюються з кожним роком, з кожною новою моделлю, тому варто набувати знання та безцінний досвід. Взаємовиручка в колективі, безперечно, діє. Обов'язково комунікуємо з колегами — це приносить як обопільний результат в потрібний момент, так і робить колектив справді дружнім. Ще одна проблема — карантинні заходи, що іноді створюють труднощі з доставкою автозапчастин. Але й ці проблеми в колективі вже навчилися долати».
«Хочеться бути на вістрі технічного розвитку автомобілебудування. Єдина проблема — не завжди вистачає часу. Робочий день ненормований, адже передбачити, де й коли може статися поломка, неможливо. Починається він десь із сьомої ранку. Є така забобона — якщо до восьмої години дня телефон не замовкав, то й весь день пролетить у турботах та проблемах. Але головне, що робота, попри всі турботи, приносить задоволення, розвиває».
«Хобі, яке полюбив ще з дитинства — мотоцикли — не полишив. І сьогодні, щоб закумулювати сили й зібратися з думками, можу завести двоколісного й хвилин на 20 гайнути з вітерцем у ліс, чи на якусь дивовижну місцину, якими славиться Корсунщина. Мрію мандрувати рідною Черкащиною, а недавно відкрив для себе красу Буцького каньйону».