«На підприємстві я працюю з 2011 року і весь цей час завжди намагалася робити більше, ніж від мене вимагається. Просто виконувати вказівки мені не так цікаво. Починала кар'єру ветлікарем у відділенні ветеринарно-санітарної експертизи, деякий час працювала старшим ветлікарем в цеху забою, а цьогоріч у мене відбувся кар'єрний стрибок — стала керівником відділу якості. Вважаю це заслуженою нагородою за свою ініціативність і проактивність. Уже декілька місяців я працюю на новій посаді, поступово звикла до обов'язків, адаптувалася й отримую задоволення. Але керівна посада для мене не означає, що варто зупинятись у розвитку чи навіть сповільнюватись. Я намагаюся тримати зв'язок з усіма людьми підприємства, занурююся в усі процеси, навіть ті, які не дотичні до моїх обов'язків. Вважаю, що для загального розвитку корисно бути обізнаним у якомога більшій кількості речей. Колись знання стануть у пригоді».
«Для мене масштабність завжди була важливим критерієм у роботі. На першій своїй посаді — технолог хлібзаводу — я пропрацювала лише три місяці, бо зрозуміла, що масштаби замалі, немає, де себе реалізувати. Я й наступну пропозицію наважилась прийняти не з першого разу. Спочатку ця робота мене налякала, здалося, що тут взагалі неможливо працювати. Тоді у ветеринарному відділі була лише одна людина, штат тільки формували. Я прийшла з ознайомчим візитом, для мене провели екскурсію та дуже багато розповіли про роботу. Здалось, що за дві години намагалися передати всю робочу інформацію, надбану за 20 років. Коли в процесі екскурсії зустрічалися люди, то мене представляли як нового старшого лікаря цеху забою. Тоді я розгубилася від несподіванки, бо прийшла лише подивитися… Та й загалом відчула високий рівень відповідальності. У 21 рік складно було її прийняти, тому від роботи я відмовилась».
«Через деякий час сюди влаштувалась моя близька родичка, пропрацювала декілька місяців і добре відгукувалась про компанію. Казала, що складно, відповідально, але абсолютно нормально, і не так страшно, як мені здалося спершу. Тоді я зрозуміла, що, мабуть, теж зможу тут працювати, і прийшла влаштовуватись на роботу ще раз. Від першої моєї «спроби» тоді вже пройшло кілька місяців, і штат ветеринарної служби вже сформували, я прийшла останньою, п'ятою, людиною у відділ. З цього почалася моя кар'єра».
«Забійний цех — складне місце роботи. У багатьох воно асоціювалось навіть з покаранням. І при першій нагоді ветлікарі переводились працювати на вирощування. У забійному цеху я пропрацювала 2 роки. Навіть за такий порівняно недовгий час чимало людей звільнялося. Було дуже важко, але ця робота загартовує: якщо зможеш працювати там, то зможеш працювати всюди. Мені дуже допомагала родина. Чоловік і свекруха доглядали сина, який тоді був ще дуже маленьким. Згодом я завагітніла молодшим сином, пішла в декрет і за цей час трохи відпочила від роботи, перезавантажилась, подорослішала і зрозуміла, що зможу якісніше працювати».
«Коли я повернулася з декрету, змінилися колектив та керівництво. Атмосфера в цеху стала зовсім іншою. До цього керівники на своїх посадах перебували 5-6-7-10 років. З одного боку — у них є досвід, який забезпечує стабільність, а з іншого — формується консерватизм і зникає жага розвивати щось нове. Тоді ж у нас змінилися директор, начальник цеху, інше керівництво і почали з'являтися нові молоді фахівці. Колектив оновився і почалися активні позитивні зміни в усіх службах підприємства. Я почала отримувати неймовірне задоволення від роботи. Попри складність з'явилася можливість пишатися своєю роботою».
«Для мене у роботі найважливішим є визнання. Коли до мене приходять за порадою, коли прислухаються до моєї думки й дякують, це мотивує значно більше, аніж фінансова винагорода. Ще під час роботи у ветеринарній службі я двічі або тричі на рік замінювала свого керівника, коли вона була у відпустці, чи була відсутньою через різні обставини. Цей час давав мені особливе задоволення і неймовірні емоції. Можливість приймати рішення, вирішувати проблеми й бачити результати своєї роботи — це мене окрилює. Дуже подобалось, що мені довіряють, вірять у мене. Після цього, повертаючись до своїх основних обов'язків, здавалося, ніби я у мушлі, з якої давно виросла».
«Коли у лютому цього року мені запропонували нову посаду, я була до неї готова як фахівець, але все ж це стало несподіванкою. Підвищення мені хотілося, я працювала над тим, щоб його отримати, але не думала, що отримаю посаду вищу, ніж моя безпосередня керівниця на той час. Чоловік мене тоді підтримав, сказав, що Всесвіт мене почув і дав те, чого я так довго прагнула. Звичайно, я погодилась, хоча у перші два місяці на новій посаді була дезорієнтована. Довелось вийти із зони комфорту, оперативно вивчати багато нового, звикати до нового функціоналу тощо».
«Зараз, на новій посаді, суттєво збільшився час, що я проводжу на роботі. До цього у мене був дуже зручний графік, багато часу проводила з дітьми, відкрила невеликий бізнес… І коли радилася з чоловіком щодо нової посади, то ми все зважували, він мене підтримав і продовжує підтримувати. Спочатку я намагалася вести домашню роботу так, ніби нічого не змінилося, але коли зрозуміла, що всі вихідні витрачаю на прибирання і приготування їжі, а на спілкування з сім'єю його взагалі не залишається, то навчилася делегувати частину домашніх обов'язків дітям, з частиною допомагає чоловік. На вихідних я роблю певний мінімум домашніх справ, але обов'язково приділяю час дітям — спілкуємося, ділимося новинами та враженнями за минулий тиждень, обов'язково відвідуємо родичів. Дуже любимо активний відпочинок. Помітила, що і діти почали дорослішати, коли у них з'явилася певна відповідальність. Для мене це позитивний момент. Я намагаюсь не приносити роботу додому. Якщо протягом робочого дня щось не встигаю, потрібно зробити щось додатково, то я краще затримаюсь на роботі, а вдома проведу час з родиною».
«Горизонт моїх можливостей постійно розширюється, навіть не знаю, де може бути його межа. Мабуть, у моїй професії її немає. Мені дуже хочеться бути гарним прикладом для дітей, щоб вони дивились на мене і казали: «Я теж так хочу!» Хочу, щоб вони на моєму прикладі зрозуміли, що сьогодні виживає вже не найсильніший, не той, хто найбільше знає, а той, хто вміє комунікувати, вміє шукати інформацію, хто може бути гнучким і здатний швидко вчитися. У своїй кар'єрі я це побачила: не так давно ніхто й подумати не міг, що звичайний ветлікар може стати керівником відділу якості».