«Не соромно чогось не знати — соромно не вчитися»
Парфененко Сергій, начальник ремонтно-механічної служби ПрАТ «Миронівська птахофабрика»
«За освітою я інженер-електромеханік. Свого часу закінчив Севастопольський національний технічний університет. Усе життя, так уже склалося, моє навчання завжди перетиналося з роботою. Працював головним енергетиком на коньячному заводі в невеличкому селищі під назвою Багерове в Криму. Відпрацювавши 6 років на цьому підприємстві, захотів змін. Про те, що МХП шукає співробітників, дізнався з інтернету. Прочитавши інформацію про компанію і зваживши всі «за» і «проти», вирішив відправити резюме. Відповідь не змусила себе довго чекати — мене запросили на співбесіду. Так, у 2010 році розпочалося моя історія знайомства з «Миронівською птахофабрикою».
«Після співбесіди мені запропонували посаду головного енергетика. Зі сторони може скластися враження, що нічого кардинально не змінилося в моєму житті: був головним енергетиком і тут головний енергетик, але це не так. Масштаби підприємств зовсім різні, тут вони набагато більші. Успішно пройшовши стажування протягом кількох місяців, я став повноцінним гравцем команди. На перших етапах було складно, але цікаво. Мене вражало нове обладнання, технології, а ще – люди. На колишній роботі під моїм керівництвом працювало 10 осіб, а тут 70! Відповідальність збільшилася в рази».
«Раніше обов'язковим атрибутом у роботі головного енергетика був мобільний телефон, який я боявся випускати з рук навіть на 10 хвилин. У будь-який момент могли зателефонувати, могла трапитися якась несправність, аварія. Відпрацювавши на цій посаді 6 років, про телефон вже можна було майже забути. Служба працює, аварій немає, все спокійно».
«Це були цікаві 6 років, ми багато чого зробили. Відкрили цех з перемотування, лабораторію з ремонту обладнання, електротехнічну лабораторію. Одним словом – було де розвернутися. Паралельно 2 роки попрацював на сусідньому підприємстві «Перемога Нова», нас об'єднували. Однак, вже хотілося чогось нового».
«У 2016 році мені запропонували стати заступником технічного директора. Я погодився. На цій посаді пропрацював 2 роки. Напевно, одним зі складних моментів в роботі був документообіг, паперова рутина, а мені подобається більше з технікою працювати, з людьми. Набравшись досвіду і знань на цій посаді, після реорганізації штату в 2018 році я, не замислюючись, пішов на посаду начальника ремонтно-механічної служби, до речі, найбільш проблемної на той момент».
«Я не механік-одинак, якому простіше крутити щось і не розмовляти. Мені подобається моя команда. Та, з якою я працював, і та, з якою зараз працюю. Я вважаю, що всього ми досягаємо разом. Одному важче. Зараз в нашій команді люди переважно середнього віку, молодих небагато. Молодь не дуже хоче слюсарями працювати. Але все ж є, не без того. Команда все одно формується постійно. Хтось іде, когось ти просиш піти, якщо бачиш, що не підходить людина. Якщо ти хочеш працювати й хочеш вчитися – у тебе вийде».
«З кожним співробітником потрібно знайти спільну мову. Я намагаюся з людьми просто спілкуватися, навіть не на робочі теми: поговорити, що хвилює, що цікавить, якщо треба — допомогти. Більш такі людські взаємини. Не тільки як начальник та підлеглий. Вважаю, що виходить. Тому мені просто спілкуватися з усіма. Не боюсь сказати, що чогось не знаю. По-моєму, не соромно чогось не знати. Соромно не вчитися».