«Колектив — це найцінніше, що мені дісталося в роботі»
Галина Кривов'яз, керівник цеху з виробництва круп ПАТ «Миронівський завод з виробництва круп і комбікормів»
«У цьому підрозділі я найстарша, працюю на підприємстві з 1985 року, вже 35 років — це перше і єдине моє місце роботи. Тут працювали мої батьки: тато — зварювальником, мама — апаратником розсівної в цеху. Тобто про роботу на заводі я чула і знала завжди. Та й у нас тут не так багато підприємств, щоб було куди розігнатися в плані роботи, тому влаштувалась сюди, на крупозавод. Батьки, які все життя пропрацювали в цеху, хотіли, щоб у мене була краща робота, щоб я в білому халаті сиділа в кабінеті, щоб не було нічних змін. Я влаштувалась лаборантом, але нічні зміни таки застала. Тоді ще працювали 3 зміни: на 6 ранку, на 14 і на 22 годину. Паралельно з роботою я навчалася в Дніпропетровському технологічному технікумі, отримала спеціальність техніка-технолога. Потім, після декрету, вийшла працювати техніком-лаборантом вже в центральну лабораторію. Далі 10 років працювала старшим техніком-лаборантом, а коли попередній керівник цеху виходив на пенсію, мені запропонували його місце. Я подумала, все зважила і вже 5 років працюю керівником цеху виробництва круп».
«Перш ніж погодитися на керівну посаду, найбільше думала про те, чи зможу справлятися з механізованою частиною роботи, залізом, так би мовити. Я ж здебільшого працювала в лабораторії, пов'язана була і з прийманням зерна, і з відвантаженням крупи, і з технологічною схемою цеху — це все було для мене не нове. А от з майстернею було складніше. У результаті погодилась і зовсім не шкодую. Дуже люблю свою професію. Люблю свою роботу, люблю завод, люблю колектив. Колектив — це найцінніше, що мені дісталося в роботі. Досвідчені фахівці, які розуміються у своїй справі, роблять унікальні пропозиції. Усі молодці».
«Раніше багато людей працювало на заводі, а коли процеси почали механізовувати, то з кожним роком їх ставало все менше. У 1985 тут було близько 100 працівників, зараз — лише 23 людини працює. До людей потрібно знаходити підхід, показувати приклад. У нас люди хороші, дуже люблять роботу, ходять сюди із задоволенням. Наш колектив, як одна сім'я, підтримують один одного, допомагають. Люди вже багато років тут працюють. Є співробітники вже з 35-річним досвідом, 32 роки хтось працює тут, хтось — 30, 28, 14. Наймолодший серед нас працює тут 2 роки. Взагалі проблем з набором персоналу немає, люди хочуть працювати, часто приходять, запитують про вакансії. Такого підприємства, як наше, більше немає в Миронівському районі — стабільного, яке збереглося, яке працює, дає робочі місця, забезпечує працівникам соціальний пакет. Тому у нас хочуть працювати, але місць на всіх охочих не вистачає».
«Зараз складним завданням є збут. Ринок сьогодні дуже насичений крупами, причому їх споживання зменшилося. Люди справді зараз їдять менше круп. Ми активно вивчаємо смаки споживачів, питаємо про них, хочемо розуміти, що є актуальним для людей, що вони хочуть споживати. Це одне з найактуальніших питань сьогодні — збільшити й розширити збут. Коли почався карантин через коронавірус, то відчутно було, що реалізація збільшилась. Потім було зниження, ближче до зими продажі знову трохи збільшуються, але все одно не такі, як би хотілося. Низький попит я також частково пов'язую із діяльністю круподерень — зовсім маленьких виробництв, які працюють часто без жодних документів, мають мінімальні витрати й дуже дешево продають, відпускають навіть товар у борг. Звичайно, там не йдеться про якість продукту, стандарти виробництва і правила ринку, але на загальну картину їхня робота впливає».
«Бувають проблеми і з сировиною. Здебільшого ми працюємо з вівсом, а це доволі специфічна культура. Його мало вивчають, практично не розвивають селекцію, тому овес часто буває низьконатурний. Мало хто вирощує овес, зараз сіють переважно сою, кукурудзу — те, що вигідніше. А якщо ще й несприятлива погода, то зерно може бути або занадто вологе, або дуже сухе. Нам дуже важко вибрати якісну сировину. Проте я дуже радію, що підприємство збережене і працює».
«Заводу вже 117 років, хочеться його берегти й розвивати. Попри те, що виробництво круп — це не зовсім спеціалізація МХП, ми плануємо розширюватися, збільшувати асортимент, зокрема, хочемо зробити дрібне фасування — це зараз актуально. Також розглядаємо варіант виробництва каш швидкого приготування. Сьогодні такий формат актуальний для молоді. Наразі наша ячмінна лінія працює з потужністю 240 т/добу, вівсяна — 120 т/добу — це орієнтовно 60% від загальних можливостей заводу, тому є куди розвиватися».
«Я вважаю себе вимогливою, але працівники мене не бояться. Вони знають, що я сувора і завжди намагаюся бути справедливою, тому сприймають мене спокійно. Та й працівники дуже відповідальні, тому не буває якихось критичних ситуацій у комунікації. Я щодня проводжу нараду, роздаю завдання, перевіряю стан здоров'я працівників, питаю, як у них справи. Не було ще, мабуть, такого дня, щоб я не зайшла в цех, не подивилася, що, де і як робиться. Мені важливо брати участь у всіх процесах. Інколи є потреба й у вихідні вийти, а коли немає, то відпочиваю вдома, але думками все одно на заводі, особливо, коли є за що хвилюватися. Наприклад, щоб дощ нічого не залив, вітер нічого не зірвав, щоб нічого не трапилося з опаленням, коли воно ввімкнене. Дуже хочеться, щоб все ладилося».
«У юності я мріяла працювати на кондитерській фабриці — пакувати цукерки. І якби тоді мені сказали, що я фактично стану директоркою заводу — дуже здивувалася б. Я завжди прагну кращого, завжди намагаюся робити свою роботу добре, відколи прийшла на завод і дотепер. Любила і люблю те, що роблю. А ще для мене важливо доводити справи до кінця. Якщо щось почала, то мені треба це закінчити. Зараз дуже хочеться реалізувати заплановане — збільшити асортимент, реалізацію, достукатися до споживачів. Хочеться, щоб завод успішно працював, щоб компанія процвітала, щоб усі були задоволені своїм робочим місцем й добре виконували свою роботу. І, звичайно, дуже хочу, щоб усі були здорові — і на роботі, і в сім'ї».