«Рух — це життя. Сидіти вдома й не
працювати — це не про мене»
Михайло Чорнокнижний, водій автотранспортних засобів «МХП-Агрокряж»
«Я народився в селищі Димитров (зараз Мирноград) Красноармійського району Донецької області. Батьки працювали на шахті. Та коли мені виповнилося півроку, вони переїхали на свою батьківщину — село Карпівка, Могилів-Подільського району. Тут я закінчив восьмирічну школу і вступив до професійно-технічного училища. Після його закінчення, по направленню, працював на Немирівському цукровому заводі звідки був призваний на строкову службу. Після армії влаштувався на Могилів-Подільський машинобудівний завод ім. Кірова».
«У «МХП-Агрокряж» працюю водієм вже шостий рік. Потрапив сюди завдяки своїм колишнім колегам, які на той момент уже тут працювали. Вони зателефонували, сказали, що є вакантне місце. Я без коливань пішов на співбесіду. Ще жодного разу не пошкодував про своє рішення».
«До роботи водієм я 25 років працював у правоохоронних органах. Починалося все в далекому 1982 р.. Мені запропонували піти з заводу на службу в міліцію. Починав з патрульно-постової служби Могилів-Подільського райвідділу міліції. Потім вступив до Кишинівської середньої спеціальної школи міліції, яку закінчив стаціонарно. Знову працював у своєму райвідділі на посадах дільничного, дізнавача й заочно навчався вже в Національній академії внутрішніх справ у м. Києві. Тож маю вищу юридичну освіту. Відслужив 25 років і пішов на пенсію».
«За деякий час зрозумів, що сидіти вдома й не працювати — це не про мене. Потрібно рухатися, адже не дарма кажуть: «Рух — це життя». Мені подобається бути серед колективу людей, подобається спілкуватися, пізнавати щось нове. Як кажуть правоохоронці: «Ще є порох у порохівницях». Так чого ж сидіти вдома!? Тим більше, що в «МХП-Агрокряж» підібрався дуже гарний колектив, де кожен не сам за себе, а всі — за одного. Це впливає на психологічну атмосферу. І кожного дня я приходжу на роботу із задоволенням».
«Головне — отримувати задоволення від своєї роботи. Може здатися, що робота водія нудна й монотонна. Насправді так думають лише ті, хто ніколи цим не займався. От робота в офісі — монотонна (посміхається, — ред.). У мене за день буває купа різних завдань. Я зранку приїжджаю до офісу і навіть не знаю, в якому селі, місті чи селищі опинюся протягом дня. До моїх обов'язків крім перевезення керівництва і спеціалістів підприємства, також входить перевезення запчастин, документів і т.і.».
«Бажання повертатися у правоохоронні органи не було. Можна було залишитися на колишній роботі, але вже неатестованим. Такий стан справ мене не влаштовував — продовження роботи вже в іншому статусі. Проте ця робота дала мені багатий досвід спілкування з людьми. І зараз цей досвід допомагає мені в житті».
«Моя сім'я — це дружина, двоє дітей і троє онуків. Є такий вислів: «Діти пішли слідами батька». Це про нашу сім'ю. Син після закінчення школи хотів працювати у правоохоронних органах, тож вступив до Івано-Франківської школи міліції. На присягу до нього поїхали разом з донькою. Її так вразила ця школа, що вона вирішила вступати тільки туди. Причому дружина мріяла про кар'єру лікаря для неї. Але донька поставила собі мету і більше з обраного шляху не звертала. Тому питання про подальше навчання й вибір професії вже не порушувалося. Зараз вона підполковник поліції, старший слідчий слідчого управління Вінницької області. Син також працював в правоохоронних органах, але потім звільнився».
«Коли є вільний час люблю посидіти з вудкою на березі річки чи ставка. Моє найбільше щастя — бачити дітей та онуків здоровими, успішними та щасливими. Хочеться, щоб все в них в житті склалося. З усім іншим ми допоможемо».