Епоха Китаю як головного імпортера агропродукції добігає кінця — думка
Епоха, коли Китай був домінуючим покупцем аграрної продукції у світі, може добігати кінця. Те, що прийде їй на зміну, може змінити глобальні ринки та змусити країни-виробники переглянути свої моделі зростання. Про це йдеться в аналітиці екс-гендиректора Світової організації торгівлі (СОТ) Паскаля Ламі на Reuters.
Він зазначає, що протягом останніх двох десятиліть Китай був рушієм зростання світового агросектору, маючи дефіцит імпорту аграрної продукції на рівні $124,5 млрд у 2024 році. Ці потоки сильно сконцентровані: Бразилія постачає понад 60% сої та 40% яловичини для Китаю, а США — ще 30% сої.
Протягом покоління світове сільське господарство було організоване за простою моделлю: постійно зростаючий попит з боку одного домінуючого покупця. Зараз ця епоха завершується, вважає Ламі.
Останні кліматичні шоки, геополітична напруженість і торговельні збої показали вразливість сильно сконцентрованих ланцюгів постачання агропродукції Китаю. У відповідь керівництво країни зробило продовольчу самозабезпеченість ключовим елементом економічної та національної безпеки.
Останній п’ятирічний план, опублікований у березні, закріплює пріоритет продовольчої безпеки над іншими викликами, такими як енергетика, відновлення ринку нерухомості, борги місцевих органів влади та кібербезпека.
«Перші сигнали свідчать, що Китай починає застосовувати до агросектору ту ж модель, яка забезпечила йому глобальне лідерство у «зелених» технологіях: поєднання державної політики, капіталу та інновацій для підвищення внутрішньої продуктивності, зменшення залежності від кормів та індустріалізації виробництва білка», зауважує Ламі.
У короткостроковій перспективі попит на імпорт може почати знижуватися. За оцінками Systemiq, лише підвищення ефективності може скоротити попит на сою на чверть протягом цього десятиліття — це майже еквівалент усього експорту сої зі США до Китаю у 2024 році на суму близько $12 млрд.
До 2030 року також очікується суттєве скорочення імпорту яловичини, птиці, молочної продукції та яєць.
У довгостроковій перспективі цей зсув може стати структурним. До 2040 року Китай може стати нетто-експортером птиці, молочної продукції, яєць та водних ресурсів, що зробить його новим конкурентом на світових ринках. До 2050 року нова хвиля інновацій може зробити комерційно життєздатним виробництво культивованого м’яса.
«Цей поворот означає перебалансування глобальних аграрних ринків. Ринки звикли до шоків пропозиції, які зазвичай є тимчасовими. Але зараз йдеться про шок попиту від найбільшого покупця, що може змінити ринки на десятиліття вперед», — додає Ламі.
Країни-виробники першими відчують наслідки цього переходу. Для багатьох із них альтернативні ринки недостатньо великі, щоб компенсувати втрату попиту. Це несе ризики падіння експорту, зниження цін і доходів фермерів, вартості землі та зайнятості в сільській місцевості.
Екологічні наслідки також неоднозначні: зниження попиту може зменшити тиск на розширення земель, але збільшення внутрішнього виробництва в Китаї посилить навантаження на природні ресурси, зокрема воду та ґрунти.
Для країн-виробників головний виклик — адаптація. Модель зростання, побудована на постійному попиті Китаю, більше не є гарантованою. Надмірна залежність від одного покупця стає фактором ризику. Водночас ще є час для реагування: підвищення продуктивності, відновлення деградованих земель і розвиток більш стійких ланцюгів постачання можуть допомогти адаптуватися до нових умов, зазначає аналітик.
«Питання тепер у тому, чи стане Китай експортером і наскільки швидко країни-виробники зможуть пристосуватися до цих змін», — підсумував Ламі.
Читайте також: Китай погодився купувати агропродукцію США на $17 млрд щороку
Євгенія Ткаченко, Latifundist.com, 2026 р.