«Кожний новий день — це шанс стати кращим, кожен складний життєвий виклик — гарна можливість здобути безцінний досвід»

Аліна Стариш, молодший спеціаліст з онбордингу та адаптації персоналу МХП

«Я родом з маленького села Вінницької області. Це мальовниче село розкинулося на кордоні з Молдовою, на березі Дністра. У мене було звичайне сільське дитинство — щасливе, на природі, біля річки. Починаючи з другого класу почала дуже багато читати. До нас прийшла нова вчителька і після літніх канікул вирішила перевірити техніку читання. Виявилося, що я читаю повільніше всіх у класі. Тоді вона сказала, мабуть, доленосні для мене слова: «Я впевнена, що ти можеш краще». Я прийшла додому, взяла з полиці «Білий Бім Чорне вухо» і почала читати. Фінал мене розчулив до сліз, а після цього в хід пішли всі дитячі книги з полиці. Так добре пам'ятаю той момент, як згодом, після ще одного шкільного тестування, я вже читала швидше та виразніше за всіх свої однокласників і дуже собою пишалася. З тих пір книги стали для мене цілим всесвітом. Коли дітей хочуть покарати, то їх ставлять у куток, а у мене батьки забирали книгу і примушували вийти гратися до інших дітей. Це було найбільше покарання в дитинстві. Якщо до рук потрапляла цікава книга, то мріяла, щоб зупинився час і мене ніхто не відволікав. Чесно кажучи, саме, не за віком дорослі, книги Джека Лондона, Едгара Алана По, Жуль Верна, Олександра Беляєва, Бориса Полєвого та Миколи Островського виховали в мені базові устої та принципи. Вони формували моє світосприйняття, погляди на різні речі та взаємостосунки. Вони розширяли мій кругозір настільки, що моє майбутнє життя в селі здавалося занадто простим і хотілося чогось більшого».

«Оскільки в нашому селі була дев'ятирічна школа, то навчатися в 10-11 класі мене відправили у місто Українка Київської області. Тут живе моя тітка. Було по-справжньому важко. За збігом обставин, я — гуманітарій, потрапляю до фізико-математичного класу, де в рамках тестового проекту КПІ кожного дня спарені уроки алгебри, геометрії та ще обов'язково фізика і хімія. І це був чи не найперший виклик для мене в дорослому житті. Я зрозуміла, що якщо хочеш бути успішним — мусиш боротися, багато працювати, йти поряд з сильними, і бути кращою за вчорашню себе. Ближче до закінчення школи почала задумуватися над тим, ким хочу стати. Ще до 9 класу планувала, що буду навчатися в Суворовському училищі. На той час у школі діяв спортивно-туристичний клуб, в якому я 4 роки займалася рукопашним боєм. І, мабуть, саме заняття спортом, та зачасту хлопчача компанія, навіювали мені такі думки. Та вже в 11 класі зрозуміла, що це не для мене. В результаті вступила до Вінницького соціально-економічного інституту відкритого міжнародного університету «Україна» на психолога. Для мене це були дуже емоційні і теплі п'ять років».

«На першому курсі знайшла підробіток. Вранці йшла на навчання в університет, а ввечері працювала в кав'ярні. Це був гарний досвід в плані спілкування з різними людьми. Сьогодні тішуся з того, що люди все більше й більше усвідомлюють цінність психологів для суспільства та для кожного зокрема. Та на той момент, коли я закінчувала навчання, без досвіду та додаткової освіти я могла розраховувати тільки на роботу в загальноосвітній школі — організовувати тематичні свята за мінімальну оплату. Мене це не влаштовувало. Тож, я приняла рішення переїхати з Вінниці до столиці».

«До МХП 4 роки працювала в юридичній фірмі, де здобула колосальний досвід та справжніх друзів. Спочатку працювала адміністратором та асистентом двох керівників, пізніше обіймала посаду HR менеджера. Надихнувшись роботою колег юристів, вирішила отримати юридичну освіту. Вступила до ВУЗу та здобула другу вищу освіту за напрямом «Інформаційне право». Після 4 років в чудовій атмосфері та, на мій погляд, унікальній команді зрозуміла, що за цей час було віддано багато сил та енергії — потрібно було відпочити, набратись сил та рухатись далі. З сумом прощалася з колективом, але бажання рости та розвиватись підштовхувало і надихало. Мої батьки на той момент переїхали до Києва і я мала гарний шанс проводити час з ними та молодшим братом, з яким у нас різниця у віці 19 років. У мене було багато вільного часу, яким я насолоджувалася та використовувала по максимуму для всього того, на що не вистачало часу раніше. Відпочивши та зарядившись, почала думати про роботу та подальший розвиток. Для мене максимально важливо було обрати цікавий та перспективний напрям, тож я не поспішала та приглядалась до пропозицій роботодавців».

«Коли побачила на сайті вакансію асистента директора департаменту управління персоналом МХП, сконцентрувалась на контексті «про людей та для людей» — і якось одразу зрозуміла, що хочу бути в цій команді. Тож я відгукнулась на вакансію. Мене запросили на співбесіду. Заздалегідь надіслали посилання на низку інформаційних відео, з яких я виділила масштаб компанії і те, що робота в агрохолдингу — це гарний шанс підвищити свою експертизу і розвиватися. Напередодні дня народження мені зателефонували і запросили приєднатися до команди. Насправді це дуже класне відчуття, коли ти усвідомлюєш, що приєднується до крутої команди і стоїш на порозі великих звершень».

«З моїм тодішнім керівником була домовленість, що рік я пропрацюю асистентом, а потім, якщо все буде добре, зможу претендувати на іншу цікаву для мене посаду в департаменті. Було дуже багато унікальних та драйвових кейсів. Кожен новий день з новими викликами надихав. Але так сталося, що в МХП відбулися кадрові зміни. Мені запропонували нову посаду — менеджера з оцінки персоналу. Потім в HR департаменті почалася глобальна трансформація і на етапі формування окремого відділу з онбордингу та адаптації персоналу в Управлінні корпоративної культури, мій нинішній керівник Катерина Корченко запропонувала мені приєднатися до команди».

«Онбординг — це перші десять днів працівника в компанії. Це наче «посадка» на літак. Старт роботи новачка на новому місці, процес занурення співробітника в нове робоче середовище, його знайомство з робочим місцем, командою та правилами. Цей період дуже важливий для нас, чим більше ми даємо новачку опіки та уваги, тим більше він прагне віддавати компанії — бути максимально корисним та ефективним. Подальша адаптація потрібна для того, щоб максимально швидко, ефективно та комфортно для всіх учасників зробити новачка частиною команди МХП, утримати, зробити лояльним до компанії та допомогти досягти максимальної ефективності в роботі».

«У нас дуже позитивний колектив. Це максимально творчі і відкриті люди, професіонали своєї справи. В нашій команді завжди заряджаєшся на результат, кожен може розраховувати на допомогу, підтримку та море посмішок».

«На жаль, зараз вже менше читаю художньої літератури. Не вистачає часу. Іноді перечитую книги, бо в різні періоди життя вони сприймаються по-різному. Дуже страждаю, що поки ще не можу читати в оригіналі улюблені книги англійською мовою. Та я працюю над цим. Мрію колись зібрати бібліотеку, в якій би були усі мої топові книги».

«Ще з дитинства полюбляю туристичні походи з посиденьками біля багаття та ночівлею на природі. На початку карантину купила собі велосипед, про який давно мріяла, тож зараз часто насолоджуюсь покатушками нічним містом. Останнім часом дуже захопилася SUP-серфінгом, неймовірне задоволення отримую, зустрічаючи світанки на Дніпрі. Обожнюю сучасний театр, в період карантинних обмежень сумую за драйвовим виставами «Чорного квадрату».

«Кожний новий день варто сприймати, як новий шанс щось змінити на краще. Кожний виклик сприймати, як нову можливість. Кожну поразку потрібно сприймати, як новий цінний урок. Зараз я живу саме за такими принципами».

«У мене дуже творча родина. Дідусь і дядько були талановитими музикантами. Найменший братик (а їх у мене двоє) дуже гарно малює і співає. Я досить довгий час сумувала, що живу в такій талановитій родині, а сама подібних здібностей не маю. Але потім зрозуміла, що до кожної роботи підходжу творчо. Наприклад, коли готую якесь візуальне наповнення, мені дуже важливо, щоб воно було максимально гармонійним. В найближчому майбутньому планую спробувати себе в графічному дизайні».

«Батькам після переїзду до Києва складно, бо тут темп життя динамічніший та вимогливіший, доводиться багато працювати. Відсутність власного житла їх дуже гнітить, враховуючи, що десь далеко є власний приватний будинок з маминими квітами та молодим садом. Хочеться прискорити ту мить, коли всім рідним стане комфортно в Києві, мрію про їх щасливі посмішки. Мрію подорожувати. Та не просто топовими туристичними місцями на вікенд, а дуже хочу пожити якийсь час в Іспанії, та Австралії, щоб з середини, так би мовити, розгледіти місцевий менталітет, звичаї та побут».

«Боюсь втратити себе і потрапити в такі життєві умови, коли буду вимушена зраджувати своїм принципам. Вважаю, що не варто гнатися за успіхом, як за самоціллю. Навпаки, успіх має бути черговим натхненням».