Британська книга, після якої хочеться переїхати в село (і завести корову, але це не точно)
Джерело фото: Джуліан Колдер/Shutterstock
Нещодавно ми побували на фермі Джеремі Кларксона в графстві Оксфордшир (Велика Британія). Його серіал «Ферма Кларксона» повернув британцям інтерес до фермерства, місцевих продуктів і змусив мільйони людей по-новому поглянути на життя аграріїв.
На фермі ми побачили знайомі з екрана кам'яні огорожі, ожинові живоплоти, фермерський магазин і паб, де продають лише місцеві продукти. Це сучасна історія про британське село. Та задовго до Кларксона читачів у життя британської глибинки закохав інший чоловік — ветеринар і письменник Джеймс Герріот.
Його книжки про сільську ветеринарну практику вже кілька десятиліть виходять мільйонними накладами, а загальний тираж перевищив 80 млн примірників. Саме про першу з них — «Усі створіння — великі й малі», що нещодавно вийшла українською мовою у видавництві «Апріорі», — і хочеться розповісти. До речі, книга стала основою однойменного серіалу (є в українському дубляжі). Якщо ще не дивилися, то щиро рекомендуємо. Це той рідкісний випадок, коли хочеться повертатися і до екранізації, і до книжки.
Про що книга?
Уявіть Йоркшир початку ХХ століття: просторі зелені пагорби, широкі долини, фермерські будинки із сірого каменю, розкидані між полями, а замість парканів — кам'яні стіни, що піднімаються схилами й обрамляють пасовища. Саме сюди після закінчення ветеринарного коледжу приїздить Джеймс Герріот. Він стає асистентом ветеринара Зігфріда Фарнона, який нещодавно придбав практику в літнього лікаря старої школи.
Герріот не вірить своєму щастю, адже, як він сам пише, «у 1937 році в Англії отримати посаду ветеринарного лікаря було все одно, що виграти в лотерею. Уряд десятиліттями занедбував сільське господарство, а тяглові коні — головна опора професії — поступово відходили в небуття».
Будинок Скейдейл-хаус одночасно слугує і домом, і ветеринарною клінікою. Тут зберігаються десятки мікстур, інструментів і ліків, а телефон може задзвонити будь-якої миті. Саме звідси починаються пригоди молодого ветеринара, який поступово вчиться не лише лікувати тварин, а й знаходити спільну мову з людьми.
Не лише про тварин, а й про людей
Попри назву, ця книга не стільки про ветеринарію, скільки про людей. Герріот із великою теплотою і тонким гумором змальовує британських фермерів — упертих, працьовитих, часом кумедних, але завжди щирих.
Чим довше він працював із ними, тим більше ними захоплювався. «Що краще я їх пізнавав, то з більшою повагою ставився до них», — пише Герріот. Найбільше його вражали їхня стійкість і філософське ставлення до життя. Там, де міський житель впав би у відчай або «бився б головою об стіну», фермер лише знизував плечима й казав: «Буває всяке».
Хоча не обходилося й без курйозів. Молодий ветеринар нерідко сердився через впертість своїх клієнтів. У ті роки багато ліків ветеринари ще виготовляли власноруч, а нові методи лікування тільки входили в практику. Проте навіть вони нерідко поступалися людським забобонам.
Один із найяскравіших епізодів — історія про корову, яка після лікування молочної лихоманки не могла підвестися. Попри сучасні на той час препарати, фермер був переконаний (бо ще ж його «покійний батечко про це казав»), що всьому виною «глиста у хвості», а отже, хвіст треба відрубати. Герріот із гіркою іронією згадує, як часто йому доводилося боротися з цим забобоном.
Чимало історій присвячено і тому, як фермери спочатку лікували тварин домашніми засобами чи «перевіреними» рецептами, а ветеринару потім доводилося виправляти наслідки. Іноді це завершувалося кумедними ситуаціями, а іноді перетворювалося на справжню боротьбу за життя.
«Кожен фермер чудово знає, як лікувати чужу худобу, але щойно захворіє власна — одразу кличе ветеринара», — іронізує ветеринар.
Ветеринарія без романтики
Герріот не приховує, якою насправді важкою була професія ветеринара. Виклики могли надійти серед ночі. Доводилося їхати засніженими дорогами через перевали, працювати у холодних сараях, мити руки у відрі з крижаною водою і годинами стояти навколішки на брудній кам’яній долівці з гноївки, допомагаючи корові чи кобилі народити.
Книга показує і зворотний бік професії. Не всіх тварин вдавалося врятувати, і кожна така смерть боляче переживалася ветеринарами. Після одного невдалого випадку Зігфрід говорить молодому Герріоту слова, які, мабуть, можна назвати головною думкою книги: ветеринарне життя складається з маленьких тріумфів і великих розчарувань, а витримати це можна лише тоді, коли по-справжньому любиш свою справу.
Гумор, який не старіє
Попри непрості теми, книга надзвичайно смішна. Тут і нічні пологи у свиноматки з непростим характером, і десятки історій, у яких ветеринарові доводиться не лише лікувати тварин, а й проявляти неабияку винахідливість.
Один із найкумедніших епізодів — огляд майже диких корів галловейської породи на фермі містера Копфілда. Стадо цілий рік жило на пасовищі: там корови телилися, там виростали телята й майже не підпускали до себе людей. Тож для звичайної підшкірної ін'єкції спочатку треба було... просто впіймати тварину.
Здавалося, корови чудово знали правила цієї гри. Варто було Герріоту підійти спереду — вони наставляли роги, ззаду — сипали ударами копит. Уся надія була на двох кремезних синів фермера, які виросли разом із цим стадом. Вони накидали аркани на роги, і корови зривалися з місця, мов ракети, тягнучи хлопців за собою. «Біляві голови братів мелькали серед чорних спин, а сигарети, наче приклеєні, стирчали із затиснутих губ», — згадує Герріот.
Спека лише додавала випробувань. Корівник перетворився на справжню піч, а через соковиту траву тварини раз у раз залишали після себе зеленкувато-коричневі «гейзери». Проте брати сприймали все це як веселу гру. Той, хто ловив корову, чув підбадьорливі вигуки: «Осьо твій, Френку!», «Лапай го, Джордже!».
Та найбільше вони реготали, коли корови хльоскали Герріота хвостом по обличчю або молодий бичок бив у сонячне сплетіння. «У мене аж очі з орбіт повилазили. Досі не знаю, що тоді тріщало — жердини чи мої ребра», — жартує ветеринар.
Не менш виснажливими були й телята. Вони підстрибували, брикалися, носилися загоном і навіть намагалися дертися на стіни. Коли ветеринар нарешті вибрався назовні, йому здавалося, ніби він провів у тому загоні не кілька годин, а цілий місяць.
Чому варто прочитати
«Усі створіння великі й малі» — це книга, після якої хочеться усміхнутися. Вона не має стрімкого сюжету чи якоїсь драми. Вона складається з десятків невеликих історій, які поступово знайомлять читача із життям британського села, людьми, їхніми звичками та професією ветеринара.
А ще це дуже тепла книга про людяність, співчуття і любов до своєї справи. Саме тому, мабуть, вона не старіє вже багато десятиліть.
Особливий шарм їй додають другорядні герої. Молодший брат Зігфріда — Трістан — безтурботний студент-ветеринар, який постійно потрапляє у халепи. Домоправителька місіс Голл, яку трохи бояться, але поважають всі мешканці Скейдейл-хаусу.
Окрема зірка книги — ексцентрична місіс Памфрі, вдова «пивного барона», та її розпещений пекінес Трікі Ву. Через безмежну любов господині пес настільки гладшає, що Герріоту доводиться забрати його до себе на «лікування» й посадити на сувору дієту. А згодом ветеринар починає отримувати зворушливі листи, написані... від імені самого Трікі Ву. Щоправда, одним собакою справа не закінчиться — місіс Памфрі вирішить завести ще й домашнє порося.
Ну і, звісно, яка ж книга без кохання. Але тут обійдуся без спойлерів — краще прочитайте самі.
Окремо хочеться відзначити український переклад Соломії Анни-Мазур. Їй вдалося передати не лише тонкий гумор Герріота, а й особливу мову йоркширських фермерів — із діалектизмами та характерними висловами.
Хто такий Джеймс Герріот?
Джеймс Герріот — літературний псевдонім британського ветеринара Джеймса Альфреда Вайта.
Любов до тварин у нього з'явилася ще в дитинстві. Остаточно обрати професію Вайт вирішив після лекції ветеринара у школі. Він закінчив Ветеринарний коледж у Глазго, і в 23 роки переїхав працювати до невеликого містечка Тірськ у Північному Йоркширі. Саме тут минула більша частина його життя, а місцева ветеринарна практика стала прототипом знаменитого Скейдейл-хаусу.
Більшість героїв книг Герріота мають реальних прототипів. Власник клініки Зігфрід Фарнон — це його наставник Дональд Сінклер, а безтурботний Трістан — молодший брат Дональда. Місіс Памфрі, її пекінес Трікі Ву, домоправителька місіс Голл — усі вони також списані з людей, яких письменник знав особисто. Навіть історія кохання Герріота має реальне підґрунтя, хоча в книзі він дещо змінив біографію своєї дружини.
Під час Другої світової війни Вайт добровільно вступив до Королівських військово-повітряних сил Великої Британії. Він навчався на пілота, однак через проблеми зі здоров'ям прослужив трохи більше року і повернувся до ветеринарної практики.
Цікаво, що писати Герріот почав лише після п'ятдесяти років. На цьому наполягла його дружина Джоан, яка вважала, що історії чоловіка заслуговують на ширшу аудиторію. Перший рукопис відхилили всі видавці. Лише після поради переписати книгу від першої особи Джеймс Вайт знайшов свій стиль.
Перша книга вийшла у 1970 році невеликим накладом — лише 3 тис. примірників. Через два роки дві перші книги об'єднали під назвою «Усі створіння — великі й малі» для американського видання. Саме воно стало світовим бестселером. Відтоді книги Джеймса Герріота перекладено десятками мов, їхній загальний наклад перевищив 80 млн примірників, а історії про йоркширського ветеринара неодноразово екранізували.
Попри шалений успіх, Джеймс Герріот залишався напрочуд скромною людиною. В одному з інтерв’ю він зізнавався, що був «абсолютно приголомшений» реакцією на першу книгу і сподівався лише на те, що її хтось опублікує і кільком людям буде цікаво прочитати.
Фінансовий успіх дозволив йому більше не працювати, але Вайт майже до кінця життя продовжував займатися ветеринарною практикою. За словами родини, він рідко говорив про свою літературну славу, та й місцеві фермери ставилися до нього насамперед як до ветеринара, а не як до знаменитості.
Джеймс Герріот помер 23 лютого 1995 року у своєму будинку в Тірську у віці 78 років від раку.
Якщо будете в Англії
Шанувальникам Герріота варто зазирнути до містечка Тірськ у Північному Йоркширі. Будинок на 23 Kirkgate, де жив і працював Джеймс Вайт, збережено як музей.
Там можна побачити справжній ветеринарний кабінет, житлові кімнати родини та експонати, що надихнули автора на його найвідоміші історії.
Більше оглядів на книги:
- Мегапоселення на тисячі людей, зернові «термоси», крем’яні серпи та загадка трипільського хліба — що відомо про побут і землеробство Трипілля
- Як українська пшениця програла американській: уроки для сьогодення
- Наші не пропадуть на Марсі, або Як з подачі письменника Макса Кідрука українці розжилися на Червоній планеті найбільшим агрохолдингом
