З любов’ю до землі. Добірка книг, фільмів, вистав та живопису українських митців про агро
Повертаємося до українського коріння. Хоча цей процес і розпочався ще у 2014 р., але активна фаза війни тільки його пришвидшила. Читати українських письменників, співати українські пісні, одягатися в одяг українських дизайнерів — це модно і круто не тільки в нашій країні, а й за кордоном. Ми вирішили, що агробізнес не повинен відставати від трендів і підготували добірку книг, вистав, кінокартин та живопису українських митців, які піднімають тему любові до землі.
Агробестселер 19 століття
Наприкінці XIX ст. в Україні ці книги були популярніші за «Кобзар» Шевченка і розійшлися півмільйонним накладом у надзвичайно короткий термін. Це — «Розмова про сільське хазяйство» Євгена Чикаленка. Всього було написано п’ять розмов про «чорний пар, сівозміну, худобу, виноград та сад».
Євген Чикаленко був відомим підприємцем і агрономом. Жив на Одещині, але у своїх книгах згадує і Полтавщину — Опішнянські сливи, Дібрівський кінний завод, полтавських свиней та решетилівську породу овець. Навіть з невеликих площ йому вдавалося отримати високі врожаї, саме тому його поради користувалися великим попитом серед селян. А ще вони були написані доступно, з гумором та українською мовою.
Про свої книги він писав:
«Я розказав в сій книжечці, як треба упорядковувати хазяйство, щоб з його була користь та щоб була змога вибитись з тії біди, що гнітить тепер хліборобів. Я розказав не казку, не байку яку небудь, а те, що я сам випробував на своїм хазяйстві та що люде по інших краях давно роблять».
Отримані від сільськогосподарської діяльності кошти Чикаленко вкладав у розвиток української літератури, зокрема, був спонсором газети «Рада», заснував власний фонд допомоги українським письменникам, серед яких були Іван Франко та Михайло Коцюбинський. За свій кошт видав знаменитий словник Бориса Грінченка. А ще Чикаленко автор вислову: «Легко любити Україну до глибини душі. А ви спробуйте любити її до глибини кишені!».
В липні цього року агробестселер було перевидано у Харкові. Спонсором стала громадська діячка, волонтерка, власниця туристичної агенції Анжела Савченко. На своїй сторінці в соцмережах упорядниця писала, що замовлення на «Розмови про сельске хазяйство» надходять не тільки з України, а й з-за кордону.
Ще 5 книг, вартих уваги
«Куркуль» Максима Бутченко. Історію сім’ї Шевченків з Харківщини написано на основі реальних подій. Є два брати — Федот, який не хоче коритися новій радянській владі, та Петро, який плазує перед совєтами й потай домагається Федотової дружини Сашки. На фоні сімейної драми розгортається драма суспільна — селяни виступають проти колективізації і влаштовують невелике повстання, яке, звісно, червоноармійці швидко придушують. Під час обшуку у Шевченків вони знаходять приховані запаси. Сім’ю відправляють на заслання в Сибір. Саме там відбудеться останній бій двох братів.
«Земля» Ольги Кобилянської. В основу повісті також покладено реальну подію, що сталася в одному із сіл Буковини, а саме — братовбивство заради володіння землею. В центрі уваги — доля сім'ї Федоpчуків. Для головного героя Івоніки Федоpчука головне в житті — земля, пpаця і честь. Колись він тяжко заробляв, щоб придбати собі землю. Згодом земля стала для нього живою істотою, з якою він розмовляє в уяві і яку він обожнює. Та все змінюється після смерті улюбленого сина.
За мотивами повісті у 1954 р. вийшов однойменний фільм. Також можна подивитися п’єсу «Земля» у Національному академічному драматичному театрі ім. І. Франка у Києві.
«Букова земля» Марії Матіос. Книга-товстунець на більш ніж 900 сторінок. Але воно і не дивно, адже сага охоплює 225 років, впродовж яких розповідаються долі п’яти родин різного статусу. Землероби, воїни, міністри та посли — всі вони пов'язані з буковою землею — Буковиною.
Роман переповнений історичними фактами. Збирати їх Марії Матіос допомагав історик, почесний консул Австрії в Чернівцях Сергій Осачук. До речі, у Чернівецькій області за мотивами «Букової землі» навіть створили туристичний маршрут, який охоплює побут людей та історичні події, описані у романі.
«Осінь великих небес, або Прирічанські характери» Дмитра Кешелі. Це унікальні за стилем написання трагікомічні історії селян, яким доводиться переживати складні часи у важкій щоденній праці (події відбуваються на Закарпатті в період колективізації). Дмитро Кешеля не раз згадує, як люди старшого покоління, розповідаючи про свої непрості життєві перипетії, приправляли їх смачним гумором. Сміх був їхнім оберегом. Можливо, саме тому у його творах завжди багато гумору.
Також рекомендуємо ще один його роман-колаж — «Родаки». Гарний настрій на один вечір гарантовано, особливо під час віялових відключень світла. Зараз Дмитро Кешеля живе в своєму затишному обійсті біля гори Ловачки (про яку часто згадує в романах), вирощує виноград і робить смачне вино.
«І будуть люди» Анатолія Дімарова. У минулому році роман було перевидано у видавництві «Фоліо» без скорочень, бо у радянські часи третину твору цензура скоротила. В книзі долі багатьох людей переплітаються і проходять у роки становлення радянської влади, колективізації і Голодомору. Головні герої — звичайні селяни з Полтавщини.
У 2020 році вийшла 12-серійна екранізація роману. До речі, автор роману на власні очі побачив турбулентні події початку сторіччя. Мати з маленьким Анатолієм та його братом мала покинути рідне село та змінити прізвище, рятуючись від розкуркулювання. Вона є однією з героїнь і книги, і фільму.
Фільми
«Земля» Олександра Довженка. Картина побачила світ у 1930 році. Це свого роду поетична кінорозповідь про колективізацію в Україні, створення перших колгоспних комун та класову ворожнечу. Через 9 днів після виходу в прокат картина була заборонена. На міжнародному референдумі кінокритиків у Брюсселі 1958 року цю стрічку було названо одним із 12 найвизначніших здобутків світового кінематографа.
У 2012-му році «Земля» на замовлення «Довженко-Центру» була відреставрована. Новий саундтрек для фільму створив український етно-хаос гурт «ДахаБраха». Прем’єра відреставрованої версії відбулася на «Одеському кінофестивалі» у липні 2012 року. Відтоді проект показали на багатьох міжнародних кінофестивалях.
«Вавилон XX» Івана Миколайчука. Картину створено за мотивами роману Василя Земляка «Лебедина зграя» про початок колективізації в українському селі. У центрі оповіді — декілька днів життя подільського села з незвичайною назвою Вавилон. Вперше стрічку було представлено глядачу на кінофестивалі «Молодість» у 1979 році. У 2011 році її було реставровано «Довженко-Центром», а також переведено у цифровий формат. У 2021 р. реставрована стрічка «Вавилон XX» знову відкривала «Молодість».
Іван Миколайчук працював у стилі «українського поетичного кіно», стилістика якого насичена фольклором, абстрактним символізмом та етнографічним багатством (одяг, архітектура, співи, вірування, обряди тощо).
До перегляду також рекомендуємо стрічку «Білий птах з чорною ознакою», де він виступив сценаристом.
«Дике поле» Ярослава Лодигіна. Істен-драма побачила світ у 2018 році. Картина знята за мотивами роману «Ворошиловград» Сергія Жадана. В ній індустріальні мотиви переплітаються з сільськими. У центрі сюжету чоловік, який змушений повернутися до свого рідного містечка на Донбасі. Його брат Юрій поїхав за кордон і невідомо, коли повернеться, тож молодшому переходить сумнівний спадок — стара автозаправка серед кукурудзяних ланів десь під Старобільськом. Тепер йому доведеться самому захищати сімейний бізнес. А боротися доведеться проти тих, хто хоче відняти землю, аби перетворити її на кукурудзяні поля та залізницю, яка нікуди не веде.
Живопис
Казимир Малевич — один із засновників супрематизму і кубофутуризму — український художник. Хоча росія і приписує його собі. Він довгий час жив в Україні і навіть, коли виїхав до росії, то писав, що його тягне в Київ. Добре знав українську мову і часто на ній писав листи. Митець не раз згадував, що на його творчість мало вплив життя в селі. Зокрема, ще малим він допомагав малювати візерунки на стінах і на печі. Можливо тому він не зміг змовчати, коли в Україні відбувався Голодомор. Він єдиний серед художників того часу відображав його у своїх картинах. Зокрема, на картині «Де серп і молот, там смерть і голод» він зобразив три фігури, риси обличчя яких замінені на серп, молот, хрест і труну. Та й багато «селянських» картин, які він писав у 30-ті роки містять завуальовані повідомлення, наприклад, люди не мають облич як-то на картині «Жнива».
Катерина Білокур — художниця з Полтавщини, яка навіть паспорта не мала. Їі творчість радянська влада представляла, як «роботи колгоспниці з села Богданівки». У 1949 році Білокур прийняли до Спілки художників України і навіть організували виставки в Києві та москві. Однак скрізь її творчість подавали, як приклад «щасливого життя і розвитку трудівників колгоспного ладу».
Три картини — «Колгоспне поле», «Берізка» та «Цар-колос» були представлені на Міжнародній виставці у Парижі. Є оповідка, що там їх побачив Пабло Пікассо і захоплено вигукнув: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ».
Наталія Родак, Latifundist.com
