Росіяни обкладали блокпости мішками з нашою селітрою. Як Ізюмський хлібопродукт пережив пів року окупації
Джерело фото: Latifundist.com
Розбиті елеватори, ферми і техніка — мене починає лякати думка, що ці картинки перетворяться в буденність. Відганяю її подалі, провалюючись в сон. Потяг Харків-Київ мирно постукує і гойдається.
Ізюм — несолодкі хроніки
«Минулого року я опинився у якійсь психологічній ямі. Здавалось би все добре у родині, бізнесі. Але думка, що досяг якоїсь стелі, не покидала. Якби я знав, що насправді все добре і який жах нас чекатиме попереду, то забув би ці дурниці», — розказує Хасан Ісламов.
Хасан за кермом «Дастера» везе нас з Харкова на Ізюмщину. Там знаходяться активи-підприємтсва двох сімей, це «Ізюмський комбінат хлібопродуктів» та «АПК ХЛІБОПРОДУКТ». Хасан — співвласник компанії.
В одному з сіл проїжджаємо повз розбитий російський танк, з якого чоловік відкручує якусь частину. Хасан каже, що часто бачить цього чоловіка. Щоразу у танку не дістає якогось елементу.
Іванчуківка. У селі знаходиться елеватор і олійно-пресовий цех компанії. Точніше те, що від них залишилося.
У перші дні вторгнення росіяни зайшли в село. Вдерлися до сільського голови з питанням, де знаходиться Ізюм. «Сопротивление будет? Мосты есть?», — розпитували окупанти. За кілька днів вони повернулись і звідси почали обстрілювати Ізюм. Хасан каже, що за кількістю ракетних обстрілів на м² місто навіть обігнало Маріуполь.
У дні вторгнення Хасан з батьком був в Ізюмі, потім виїхали на Захід України. На підприємствах лишались його рідні дядьки. Каже, що росіяни шукали тата, намагалися схилити до співпраці.
Порівняння з фільмами Лінча чи хорорами — ознака поганого смаку. Але саме вони спливають на думку після побаченого. Елеватор майже вщент зруйнований. Чутно скрегіт шматків металу, які колише вітер. У повітрі повис запах тліючого соняшника. Ці місця звільнили ще у вересні, але і через три місяці зерно не догоріло.
На елеваторі росіяни облаштували опорний пункт, розміщували військову техніку. Працівників не підпускали. Коли ЗСУ почали звільняти Харківщину, вони поспіхом втекли з підприємства. Після цього накрили елеватор артилерією.
«На елеваторі з місцевих у той момент нікого не було. Напередодні обстрілу росіяни вийшли звідси, залишивши купу провізії. Місцеві прийшли забрати, бо це їжа, яку у них забрали. Але росіяни приїхали і попередили, щоб зараз прилетить. І, дійсно, за пів години елеватор обстріляли. Кажуть, начебто «Смерчами», — розповідає Хасан.
На момент заходу росіян на елеваторі було 12 тис. т продукції. Після влучання згоріло 4 тис. т соняшнику.
Частину зерна окупанти продали комусь з місцевих в обмін на їжу. Кілька тисяч тонн пшениці на зерносховищі все ж лишилось, але третину з’їли шкідники, решта — перетворилась на фураж.
З прибудови на прохідній йде дим, там гріються кілька працівників і директор елеватора Наталія Левенець. Від початку окупації і до звільнення вона знаходилась в Ізюмі.
«До 8 квітня нас сюди ще впускали, а після — заборонили. У них за 100 метрів від елеватора стояв блокпост, а на ньому завжди 5 чи 6 військових. Казала їм: «Я директор цього підприємства. Тут лежить зерно поклажодавців, хочу побачити, що там, бо відповідаю за нього». А вони у відповідь казали, що все добре з вашим зерно, на територію ми вас не пропустимо, тому що воєнний об’єкт», — розповідає вона.
Для чого було обстрілювати елеватор після того, як відійшли і забрали техніку, Хасан і Наталія не розуміють. Єдина думка — аби нашкодити.
Хасан показує на ємності для зберігання олії та лінію розливу — вони відновленню не підлягають. Банки здалеку видаються відносно цілими, але якщо підійти ближче — стає зрозуміло, що це вже металобрухт.
На елеватор заїжджає вантажівка з соняшником. Мені здається, що це не по-справжньому — майже вщент розбитий елеватор, куди продовжують везти зерно. Хасан посміхається, уже звик до цієї картинки. Каже, що першою справою відновили електропостачання на елеваторі і вагову. Є можливість доочистки зерна на сепараторі, його злегка пошкодило, тож відремонтували швидко. Кілька більш-менших вцілілих складів можуть зберігати зерно.
Перші емоції, коли все це побачив? «Я три дні не міг говорити», — каже Хасан.
Ваєнная база рф
«Военная база российской федерации» — так росіяни називали інше підприємство компанії. Воно знаходиться за кілька десятків кілометрів, у селі Липчанівка. До заходу росіян це була матеріально-технічна база, де зберігалися сільгосптехніка компанії. Вона обслуговувала кластер в 5 тис. га. Всього ж зембанк компанії складає 7,5 тис. га.
Територія бази перерита окопами, купа бліндажів, розкидані пляшки, продпайки «армия россии», бляшанки від консерв. В одному місці росіяни навіть закопали КаМАЗ, Case 340 та розкидувач Kuhn. Укріпрайони із закопаної техніки — це щось нове у військовій думці.
Хасан заводить в ангари, попутно розповідає, якої техніки не дорахувалися, а що просто знищили. Простіше згадати, що лишилося.
«Залишився один Case 340, більш-менш на ходу, там треба замінити скло, монітори вставити. Також маленький New Holland TL 5060, але тільки половина трактора. Збираємо два Т150 і два Білоруси. З шести МТЗ залишилося два», — перелічує співрозмовник.
Що ж сталося з рештою техніки? Частину росіяни викрали, щось розібрали на деталі. Як наприклад, Тойоту Прадо, яку власники не встигли забрати у перші дні вторгнення.
«Коли ми прийшли, то бачимо: десь не має коліс, десь — мотору. Якоїсь там логіки немає. Десь просто техніка стоїть розстріляна. Я думаю це їхня була забава. Вони ж горілку пили, ми тут купу пляшок викинули», — додає він.
Але більше, ніж сільськогосподарської, стояло тут техніки військової. Більшість і досі лишається, щоправда, спаленої. «Два БТРи, Тигр, Град, Тайфун», — по пам'яті відтворює Ільяс Ісламов, комерційний директор «АПК ХЛІБОПРОДУКТ». Це результат ювелірного влучання ЗСУ по складу з боєприпасами, який тут організували окупанти. Після детонації боєкомплекту загорілася і техніка — військова і аграрна. Разом із залізом ліквідували і 17 ворожих солдат, серед яких і полковника.
Хасан розповідає, як на на одному з пабліків побачив круте відео, де ЗСУ накривають ворожі позиції. «Уважніше придивися — так це ж наше господарство. Ось наш один склад, ось — другий, а між ними російська техніка», — посміхається він.
На складах стоять мішки з селітрою. До війни її сюди завезли 220 тонн. Після втечі росіян, власники знайшли лише половину. Куди поділась решта? Частину росіяни використали для … укріплення блокпостів. Хасан жартує, що у ворога зовсім біда з хімією. «Але це стало ясно уже після того, як вони примудрились копати окопи у Рудому лісі», — додає він.
Хасан проводить із нами майже весь день. Попутно показує Ізюм, де навчався у школі і загалом добре знає місто. Місто, якого фактично немає.
Компанія за пів року окупації активів втратила майже весь бізнес. Серед іншого це і сонячна електростанція, на яку ми заїхали вже, коли сонце зайшло. Потужність — 1,5 мВт. Із 5400 панелей близько 800 вкрадено, 1900 залишилось цілими і 2600 побиті осколками, тобто не придатні до використання.
Що компанія буде робити далі? Хасан каже, що точно не опускатиме руки. З родиною і партнером по бізнесу Геннадієм Самойленком вже складають план, як відновлювати бізнес.
У пріоритеті — порахувати і зафіксувати разом з ТПП збитки, далі вже шукати варіанти відшкодувань з боку агресора. На підприємствах руїни, але власники думають, як працювати цього року, сподіваються, що частину полів до посівної розмінують. Сіятимуть соняшник — чи не єдина культура, яка «рахується».
Хасан пригадує здивування мами, коли вже за два тижні після шоку від побачених руйнувань, всі були при справі.
«Допомагає, мабуть, віра в краще, в перемогу. Ми, безумовно, стали сильнішими, особливо ментально. А позитив? Якщо ти не будеш позитивно відноситися до справи, не буде діла. Можна жалітися, що Т-150 згоріло, а можна прийняти це за дійсність і далі працювати і з позитивом», — каже Хасан на тлі напівзруйнованої електростанції.
Костянтин Ткаченко, Latifundist.com
