Мегапоселення на тисячі людей, зернові «термоси», крем’яні серпи та загадка трипільського хліба — що відомо про побут і землеробство Трипілля
Джерело фото: Latifundist.com
Якщо їхати трасою Н16 від Умані у бік Черкас, за 25 км можна натрапити на дивну двоповерхову хату, вкриту очеретом. Стоїть край дороги у селі Легедзине ніби випадково перенесена сюди з іншої епохи. Насправді це реконструкція трипільського житла, своєрідний портал у світ культури, яка існувала на теренах сучасної України у VI–III тис. до н. е.
А вже за кілометр звідси знаходяться рештки справжнього мегаполісу давнини — Тальянки. На його площі у 450 га стояло 2700 будинків та мешкало до 14 тис. людей. Поселення розтягувалося на три кілометри й мало форму овалу. Звучить фантастично, але це та інші протоміста трипільців існували задовго до появи єгипетських пірамід!
Останніми роками тема Трипілля все частіше лунає в українському культурному просторі. Зокрема і завдяки ініціативам проєкту «Україна. Світ Трипілля», який реалізує ГО «Наша Основа» за підтримки фонду «МХП-Громаді». У межах проєкту вже вийшла повість «Два мільйони світанків. Трипільська таємниця». Далі будуть VR-проєкти театральні постановки і кіно. Додає актуальності й робота над включенням трипільської культури до Списку світової спадщини ЮНЕСКО.
Та перш ніж говорити про сучасне переосмислення Трипілля, варто повернутися до витоків. Хто були трипільці? Як жили, що їли, як будували свої поселення і вели господарство? Про це у книзі «Трипілля. Спочатку була глина» розповідає історик Владислав Чабанюк, який понад 30 років працює з темою трипільської культури.
Де в Україні жили трипільці?
Як пише Владислав Чабанюк, на території України налічується близько 2 тис. трипільських поселень.
Загалом трипільські пам'ятки виявлено у 15 областях на площі понад 190 тис. кв. км. Найбільша їх концентрація зосереджена в межах Тернопільської, Хмельницької, Вінницької, Одеської, Івано-Франківської та Черкаської областей, тоді як найменша у Чернігівській.
Але Трипілля не обмежувалося лише територією сучасної України. Західне крило цієї культури — Кукутень — охоплювало всю територію Молдови та 15 повітів північно-східної Румунії. Якщо враховувати й цей ареал, то загалом з території Кукутень–Трипілля на сьогодні нараховують до 3 тис. поселень.
Найдавнішим трипільським поселенням на території України дослідник називає Бернашівку І в Могилів-Подільському районі на Вінниччині. На жаль, пам’ятку затопили під час будівництва греблі Новодністровської ГЕС.
Шлях розселення трипільців пролягав угору правими притоками Дністра, а звідти до басейнів Південного Бугу та річки Синюхи. Діставшись верхів’їв Синюхи — території сучасної Уманщини — трипільці поступово просувалися далі на північ, до Середнього Подніпров’я між Києвом і Трипіллям.
Трипільці традиційно трималися лісостепу, бо саме ця кліматична зона була найбільш придатною для землеробсько-скотарського способу життя. У середній період свого існування активно освоювали Верхній Дністер, вийшовши до басейнів Серету та Пруту. У пізній період просунулися до Східної Волині й колонізували Південне Подніпров’я, рухаючись у напрямку Чорного моря.
Особливе місце у спадщині трипільців займають так звані мегапоселення. Найвідоміші серед них — Тальянки (450 га) та Майданецьке (270 га) на Черкащині, а також Небелівка (300 га) на Кіровоградщині. За словами автора, великі поселення площею понад 100 га існували від кінця V до середини IV тисячоліття до н. е. і були зосереджені переважно у правобережному басейні Синюхи — притоки Південного Бугу.
Що росло на трипільських полях?
Яке зерно трипільці кидали в землю, а потім у керамічний горщик перед тим, як поставити його до натопленої печі? Як пише автор, частину відповіді на це питання археологи отримали у 1980 році під час розкопок Майданецького поселення поблизу Умані. Серед глиняної обмазки трипільського житла знайшли горщик із обвугленим і деформованим зерном. Дослідження показало, що із 1043 зернин-вуглин лише дві належали плівчастому ячменю, 264 — пшениці-двозернянці, а найбільше — 777 — виявилися горохом.
Звідки ж науковці знають, що вирощували трипільці? Переш за все через кераміку. Її уламки іноді зберігають відбитки зерен. Ще важливе джерело — пилок. Досліджуючи ґрунт під випаленою обмазкою трипільських жител, палеоботаніки можуть знайти пилок, який пролежав там тисячі років — ще з часу спорудження хати. Фахівці здатні відрізнити пилок злакових і бобових культур від пилку бур’янів чи дерев, і це допомагає відтворити картину того, що росло на трипільських полях.
Також цінним джерелом інформації є глиняна обмазка давніх будівель. Відсіяну від зерна полову трипільці не викидали, а використовували як будівельний матеріал. Її у великій кількості домішували до глини, якою укріплювали всі частини будинку — від підлоги до стін і фронтонів дерев’яно-каркасної конструкції.
Як зазначає Владислав Чабанюк, під час розкопок на зламах випаленої глиняної обмазки археологи й сьогодні можуть бачити чіткі відбитки полови, ніби її втиснули в глину лише вчора. На деяких фрагментах навіть збереглися сліди рук і ніг людей, які трамбували суміш. Видно й те, що полова була різною — від різних видів злакових культур.
Яким же був трипільський «набір злакових та бобових»? Поки відомо, що до нього входили пшениця, ячмінь, горох, просо та віка ервілія (бобова культура, схожа на сочевицю). Загалом цей перелік повторює набір рослин, які значно раніше культивували ранні землероби Родючого Півмісяця.
Хоча, як зауважує автор, сучасний аграрій відразу б відрізнив форму давніх зернових від тих, які колосяться на його полі. Особливо пшеницю. Трипільці вирощували плівчасті види, зерно яких доводилося вибивати з плівочок-лусочок. Серед них — пшениця-однозернянка, двозернянка (полба) та спельта. Їхні колоски були вусатими, а стебла низькорослими. Дозрілий колос легко ламався. Достатньо було необережно торкнутися рукою і він розсипався на дрібні частини. Тож перед жнивами чимало клопоту трипільцям, імовірно, завдавали птахи й дикі тварини — не так з’їдали врожай, як обсипали зерно на землю.
Ячмінь був ще нижчий на зріст, але теж із вусатими колосками. Трипільці вирощували як голозерні, так і плівчасті його види.
Частина культур була озимою, частина — ярою, що дозволяло більш рівномірно планувати цикл вирощування.
Як збирали зерно трипільці?
Чітких доказів того, що трипільці обробляли землю сохою, немає. Проте можна припустити, що люди, які використовували волів у парній упряжці для перевезення важких вантажів, могли запрягати їх і в прості дерев'яні знаряддя для розпушування ґрунту. Це дало б змогу значно швидше обробляти землю, ніж ручними мотиками, зазначає Владислав Чабанюк.
Мотики трипільці виготовляли з рогу тварин і каменю. Найкращим матеріалом вважалися роги оленя, тура та ВРХ.
Врожай збирали роговими та дерев'яними серпами з крем'яними вкладками — тонкими пластинами, які вставляли у спеціально зроблені пази в дерев'яній основі або в розщепленому рогу.
Такі пластини закріплювали сосновою смолою, березовим дьогтем чи іншими природними клеями, а також додатково фіксували мотузками чи смужками сириці (недубленої шкіри, обробленої жиром). Коли вкладка затуплювалася, її можна було легко замінити.
Касетний серп був зручним і ефективним, адже дозволяв розмістити від чотирьох до шести крем'яних пластин. Його форма нагадувала півмісяць, що дозволяло захоплювати й зрізати одразу великий пучок колосків. Згодом такі серпи витіснили довгі крем'яні пластини із дрібними зубцями по краю.
Археологічні експерименти показали, що крем'яним серпом сотку ячменю можна було зібрати приблизно за годину. Залізний серп виконує цю роботу лише удвічі швидше, тож крем'яні леза були досить продуктивними для свого часу.
Зерно могли обмолочувати спеціальними молотильними дошками, які мали крем'яні вкладки.
Як трипільці захищали зерно від вологи та спеки?
Для зберігання використовували великі керамічні посудини — зерновики, а також зернові ями, стінки яких обмазували глиною та випалювали для міцності й захисту від вологи.
Автор багато розповідає про зерновики. Отже, це були великі посудини об'ємом 40–70 л, у яких трипільці зберігали не лише зерно, а й інші запаси. За формою вінець археологи припускають, що широкі отвори мали посудини для сипучих продуктів, а вузькі — для рідин.
Для зерна використовували масивні товстостінні ємності заввишки до 70–80 см. Їх прикрашали заглибленим або мальованим орнаментом. Поверхню вкривали шаром жовтої глини, а потім розписували чорними, червоними, білими та коричневими фарбами.
У 1970-х роках під час розкопок у Майданецькому археологи натрапили на незвичайні уламки серед глиняної обмазки житла. На перший погляд вони нагадували шматки поштукатуреної стіни, однак півсферична форма та особлива структура свідчили, що це частини великих посудин. Товщина стінок сягала 3–4 см. Сформовані щонайменше з чотирьох шарів глини з різними домішками: коров'ячим кізяком, піском і половою зерна. Зверху нанесений шар якісної керамічної глини. Пізніше подібні знахідки виявили й на інших поселеннях.
Дослідники дійшли висновку, що така конструкція була своєрідним домашнім «термосом». Тисячі дрібних порожнин, які залишалися після вигорання полови, робили стінки пористими. Завдяки цьому зерно було краще захищене від різких перепадів температури та вологості.
Найімовірніше, зерновики стояли всередині житла на спеціальному підвищенні вздовж лівої стіни. Саме там їх найчастіше знаходять під час розкопок. Поруч зазвичай лежала зернотерка, на вигляд як глиняні ночви, що складалася з плоскої гранітної плити та каменя-розтирача.
Якщо уявити себе всередині трипільської хати, стає зрозуміло, чому зернотерку розташовували саме тут. Це було тепле й добре освітлене місце біля печі. Тут господиня ставала навколішки, висипала зерно на кам'яну плиту й розтирала його на борошно.
Повністю відреставрованих зерновиків немає практично в жодній музейній колекції. На відміну від звичайного посуду, їх, імовірно, не випалювали у спеціальних печах. Справжньою керамікою вони ставали лише тоді, коли житло згоряло.
Саме так. Трипільці спалювали своє житло! Серед археологів існує теорія, що після виснаження навколишніх полів (чорнозему ж тоді ще не було, він тільки формувався) трипільці переселялися на нове місце, зазвичай за 10–15 км від попереднього поселення. Покидаючи старі оселі, вони їх спалювали. У середньому одне поселення існувало близько 50–70 років.
Чи пекли трипільці хліб?
Однозначної відповіді на це запитання немає. Основною зерновою культурою трипільців була плівчаста пшениця, яка не надто придатна для випікання хліба. Жита вони не вирощували, тож звичного нам чорного хліба також не знали.
Трипільці могли випікати ячмінний хліб, але значно важливіше місце в їхньому раціоні займали каші. Особливо цінувалася каша з плівчастої пшениці — поживна, калорійна й доволі смачна. Щоб зерно швидше варилося і краще засвоювалося, його попередньо подрібнювали на кам'яних зернотерках.
Горох як другий хліб
А що по м’ясу? Чабанюк пише, що, ймовірно, не сильно те м'ясо трипільці і бачили. Хоча під час розкопок господарчих ям трипільських жител археологи знаходили кістки свиней, ВРХ, овець і кіз. Також трипільці полювали на кабанів, оленів, косуль, диких кіз, турів і навіть коней.
Співвідношення кісток свійських і диких тварин показує, що вже на середньому етапі розвитку трипільської культури мисливство відігравало другорядну роль, а основні потреби в їжі забезпечувало все ж власне господарство.
Але нові дослідження науковців показують, що м'ясо становило лише близько 10% харчування. Решту забезпечували рослинні продукти. Особливе місце посідав горох, який компенсував нестачу тваринного білка. За деякими підрахунками, на нього припадало майже половина всіх споживаних рослинних продуктів.
Перші органічні добрива. Як трипільці могли підвищувати врожайність?
Цікаво, що аналіз обвугленого насіння трипільського гороху виявив високий вміст ізотопів азоту. Такий показник характерний для рослин, вирощених на добре удобрених ґрунтах. Тож можемо припустити, що трипільці використовували для цього гній свійської худоби.
Оскільки худобу тоді не утримували в стаціонарних хлівах, то тварин або заганяли в спеціальні загорожі в центрі поселення, де накопичувався гній, який потім виносили на поля. Або тимчасові загони облаштовували безпосередньо на орних землях і щороку переносили на нове місце.
Саме тому серед археологів існує думка, що значну частину ВРХ трипільці вирощували не стільки заради м'яса, скільки для підтримання родючості ґрунтів. Якщо ця гіпотеза правильна, то маємо справу з одним із найдавніших археологічно зафіксованих прикладів використання органічних добрив для підвищення врожайності. А це змушує по-новому поглянути на трипільське землеробство, яке довгий час вважали доволі примітивним та екстенсивним, зазначає Чабанюк.
Раціон трипільців не обмежувався зерном і бобовими. Не виключено, що вони культивували фруктові дерева — абрикоси, сливи, аличу та виноград. Також збирали плоди дикорослих дерев і чагарників.
Важливе місце посідали й молочні продукти. Про це свідчать знахідки трипільських керамічних друшляків, які використовували для відціджування сиру від сироватки.
Найстаріше зерно Європи
Автор також пише про несподівану знахідку на трипільському поселенні Ожеве — цілий горщик зерна горобейника (понад 44 тис. насінин). Точніше, це була своєрідна «капсула» із зерном, де великий горщик накрили меншим, який слугував корком. Посудину закопали під стіною під час будівництва житла.
Горобейник — лікарська рослина, яку й сьогодні використовують у народній медицині як кровоспинний, антисептичний та знеболювальний засіб. Також їй приписують тонізуючі властивості. Які саме переваги цієї рослини цінували трипільці, достеменно невідомо, можливо, тамували його наваром спрагу, зауважує автор.
Сьогодні насіння з цього горщика вважають найдавнішим зерном у музейних фондах Європи, про що раніше Владислав Чабанюк розповідав ЗМІ.
Де почитати про Трипілля?
Як трипільці обмінювалися товарами із сусідами, будували житла, випалювали кераміку, яким посудом користувалися, який одяг носили та чи існувала в них соціальна нерівність — про все це можна прочитати у книзі Владислава Чабанюка «Трипілля. Спочатку була глина», що вийшла у видавництві «Віхола».
Окремий випуск про трипільську культуру також підготував журнал «Антиквар» № 144 (№5, 2025).
Для художнього занурення в тему можна звернутися до повісті «Два мільйони світанків. Трипільська таємниця», яка нещодавно вийшла у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».
Державний історико-культурний заповідник «Трипільська культура» у селі Легедзине володіє найбільшими в Україні археологічними фондами трипільської культури — понад 90 тис. одиниць зберігання. Тут можна побачити реконструйовані житла, відвідати музей і скористатися найбільшою онлайн-базою оцифрованих артефактів. До складу заповідника входять також 11 трипільських поселень, а поруч розташовані найбільші у світі трипільські протоміста — Тальянки та Майданецьке.
Національний музей історії України (м. Київ, вул. Володимирська, 2) — зберігає одну з найбагатших і найцінніших колекцій трипільської кераміки та сакральної пластики в Україні.
Музей Трипільської культури в печері «Вертеба» (с. Більче-Золоте, Тернопільська обл.) — єдиний в Україні підземний музей, розташований в печері, де трипільці залишили унікальні артефакти.
Музей Вікентія Хвойки (с. Халеп'я, Київська обл) — місце, де можна побачити експонати, зібрані першовідкривачем трипільської культури.
Також у складі Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» діє Музей трипільської культури. Його відкрили у 2003 році на основі матеріалів численних археологічних експедицій.
