Дрогобицька солеварня. Унікальне підприємство, яке не здолали віки, але може здолати недбальство
Джерело фото: Latifundist.com
Погожої днини дороги Галичини привели нас до Дрогобицької солеварні, де добувають «біле золото» цього краю. Кажуть, що в Середньовіччя сіль була настільки дорогою, що іноді її називали саме «білим золотом».
Та і назва Галичина, кажуть, походить від назви міста Галич, столиці Галицького князівства, що в свою чергу від грецького слова άλάς (галас) — «сіль». В свій час на цій території діяли понад 200 солевидобувних підприємств. Запрошуємо з нами в історичне занурення та екскурсію солеварнею, яка бере свій початок з другої половини ХІV сторіччя.
Історія Дрогобицької солеварні
Соляні джерела, які витікають з північного боку Карпат, віддавна вабили до себе людей, котрі облаштовували тут поселення та будували солеварні. Дрогобицька солеварня є унікальною тим, що збереглася до наших днів і продовжує виварювати сіль за автентичною технологією. Це найстаріше діюче підприємство України.
Орієнтуючись на речі, які знайшли тут під час розкопок, припускають, що сіль тут видобували та варили ще V ст. до н.е. Дехто навіть вважає, що сіль в Дрогобичі видобувають з 1250 р., але документально це не підтверджено. Натомість є писемні згадки про сіль з Дрогобича у листі Папи Римського Боніфація ІХ від 15 травня 1390 р. про те, що князь Русі Володислав Опольський подарував латинському архієпископу в Галичі десятину з солі у Дрогобичі та Жидачеві.
У ті часи сіль формували і поставляли у вигляді «топки» — грудки у формі усіченого конуса. У другій половині XІХ ст. за стандартом топка важила 1 кг. Така форма була зручна для транспортування, торгівлі і не потребувала додаткового зважування. Саме топки солі зображені на гербі міста Дрогобич.
А от символом гірничої справи та геології є два молотки. Саме цей знак намальований на будівлі над шахтою.
Оксана Бунда
головна технологиня «Дрогобицького солевиварювального заводу»
«Цей символ, з латині Mente et malleo перекладається «Розумом та молотком», ніяк не повʼязаний з комуністичними символами. Його маркують всюди, де видобувають корисні копалини», — розповідає Оксана Бунда, головна технологиня «Дрогобицького солевиварювального заводу», яка працює на підприємстві вже понад 40 років.
Процес виварювання солі
В давнину соляний розчин на Галичині видобували з криниць, які називали соляними вікнами, шибами або шахтами. А сам процес виробництва солі виглядав наступним чином: з криниці діставали соляну ропу і виливали в панви або черени (великі сковорідки). Далі відбувався безпосередньо процес виварювання. Тут уже все залежало від розмірів та якості панв та температурних умов. Під панвами та черенами горів вогонь, вода випаровувалась, сіль осідала. Зварич або солевар спостерігав за процесом, помішував солянку, щоб сіль не пригоріла. Сіль витягували, щоб з неї стікала зайва волога, розкладали у форми-«топки» і сушили.
Процес солеваріння у Дрогобичі сьогодні відрізняється хіба тим, що ропу із земних надр на поверхню витягають автоматизовано, не використовуючи коней. І соляний розчин добувають з тієї ж шахти, що і у 1473 р. Шахта досі діюча.
Оксана Бунда
головна технологиня «Дрогобицького солевиварювального заводу»
«Секрет збереження шахти в тому, що вона повністю зроблена з дерева. Навіть цвяшки там деревʼяні. І все настільки просочилося розслом, що воно вже не псується».
Вистояти крізь віки
В середині XVI ст. Дрогобицька солеварня була однією з найбільших на Галичині. Згідно з даними ревізії 1565 р., тут налічувалося 5 королівських панв, а у ревізії 1570 р. описано 4 панви і 74 черени.
Враховуючи те, що сіль у ті часи коштувала досить дорого і широко використовувалась у промисловості, адже за допомогою солі зберігали продукти, застосовували у медичних цілях, для регіону це виробництво було рушійною силою в економічному плані.
Та топменеджерами переважно були іноземці. Італійці з Генуї та Флоренції довго були орендарями солеварні. Все це сприяло розвитку торговельних звʼязків Дрогобича. Але у 1491 р. між управителем-італійцем та приїзджими і місцевими купцями виник конфлікт. Посперечалися стосовно порядку та розміру сплати мита на вивезену сіль. Оскільки на місці домовитися не вийшло, суперечку розвʼязав королівський указ. Згідно з ним постановили для вивантаження солі використовувати вози довжиною 2,8 м. Опускаючи деталі розмірів, скажемо лиш, що віз мав вміщати 6 тис. топок солі і саме він був своєрідним стандартом при сплаті мита.
Логістика та доставка солі відбувалася «соляними шляхами». З Дрогобича дорога вела через Карпати і фортецю Тустань до Угорщини. У Тустані підводи із сіллю сплачували мито та отримували озброєну охорону на подальший шлях.
Для продажу солі були визначені конкретні місця. Трейдинг для литовських купців був дозволений тільки у містах Белз і Холм. На волинських пристанях річок Случ і Горинь сіль вантажили на судна і відправляли до Припʼяті, а далі — Дніпром до Києва. Українська річкова логістика, як бачимо, тоді функціонувала дещо жвавіше.
З часом попит на сіль знижувався, але цей мінерал досить довгий час був основою економічного добробуту Дрогобича.
У 1772 році Галичина увійшла в межі володінь династії Габсбургів і австрійський уряд не забарився оголосити солеваріння державною монополією. Добувати, транспортувати і продавати сіль мали право лише ті, хто підписав відповідний договір з австрійським урядом. За виварювання солі у власних господарських цілях можна було відхопити немалий штраф.
Селянам влада дозволяла безкоштовно брати розсіл, але в обумовленому обʼємі і тільки у визначений час.
Дрогобицький солеварний завод пережив декілька «соляних концентрацій» — закриття австрійською владою нерентабельних солеварень Галичини.
У другій половині ХІХ ст. на Дрогобицькій солеварні щорічно виварювали від 5 до 8,5 тис. т солі. В той час виробництво постійно покращували, будували нові корпуси.
Розквіт впродовж війн та занепад у сучасності
Прийшов 1914 рік і Перша світова війна. Дрогобич окупували російські війська. На взірцевому заводі провели ревізію та зафіксували древні методи виробництва. А коли восени 1918 р. Австро-Угорщина припинила своє існування і Галичина увійшла до складу ЗУНР, для солеварні почався новий період історії. І солевари навіть встигли організувати перші Робітничі ради, поки у 1919 р. Дрогобич не захопили польські війська. Але завод не припиняв виробництво солі. Продовжував він діяти і під час Другої світової війни та окупації німцями. А під час голоду у 1942 р. місцеві жителі обмінювали сіль на продукти в інших регіонах.
Впродовж наступних 30-ти років, за часів СРСР, виробництво вдосконалювалося і, наприклад, у 1976 р. було виготовлено понад 10 тис. т кухонної солі.
Пізніше, до 2013 р., Дрогобицька солеварня перебувала в оренді підприємства «Галка-Дрогобич». За ті роки солеварня занепала і наразі перебуває в плачевному стані. Занепалі будівлі, іржаві установки, майже повна відсутність доріжок. Тримається все на відданих справі працівниках, які докладають зусиль, аби древнє виробництво не зникло зовсім.
У період з листопаду 2013 р. по березень 2018 р. було виготовлено всього 474 т солі.
Оксана Бунда
головна технологиня «Дрогобицького солевиварювального заводу»
«Туристи з Гонконгу приїхали сюди, але відмовились йти на екскурсію солеварнею, бо доріжок немає, коли йде дощ, все розмокає, під ногами багно. Мені було дуже прикро», — пригадує пані Оксана при розмові у програмі «Світ навиворіт».
Готова продукція
Як уже зазначали вище, технологія видобутку солі на Дрогобицькій солеварні не змінилася. Природний неочищений розсіл випарюють у чотирикутних черенах з листової сталі. Так відбувається кристалізація. Ропу нагріваються до 106 ℃. Нагрівають за допомогою дров. Адже газ підприємству відрізали кілька років тому. Оплата стала не по кишені. Тому повернулися до перевіреного і дешевшого способу — випарюють на дровах. Отож, після кристалізації, білосніжну, хрумку, дещо вологу сіль, висушують, йодують та фасують.
Оксана Бунда
головна технологиня «Дрогобицького солевиварювального заводу»
«Сіль, виготовлена таким способом, значно чистіша за подрібнену породу, яку добувають з-під землі в шахтах. Бо сіль в Дрогобичі виварюється, розсіл відстоюється і всі домішки осідають, споживач отримує чисту сіль. А коли добувають породу, камінь подрібнюють, перемелюють і всі домішки лишаються у продукті».
Таким автентичним способом сьогодні виготовляють до 60 т солі на місяць. Наразі функціонують 7 випарних агрегатів.
Щодоби викачують з-під землі 55 куб. м розсолу, 7 куб. м йде на виварювання, а решта — на продаж українським хлібопекарським підприємствам.
«В кожному кубі є 300 кг солі. Для підприємств вигідніше купувати саме розсіл», — розповіла Оксана Бунда.
Дрогобицьке «біле золото» можна знайти у супермаркетах, його купують хлібопекарські підприємства Львівщини та Вінниччини у вигляді розсолу. Купує і відомий нам усім «Ензим» для виготовлення «Львівських дріжджів».
Приватизація як порятунок?
А чи переживе солеварня сучасний занепад та чи врятує це древнє підприємство приватизація?
Нещодавно, «Фонд держмайна України» включив державне підприємство «Солевиварювальний Дрогобицький завод» до переліку на приватизацію. Для унікального історичного підприємства це виглядає, як шанс, знайти хорошого інвестора та модернізувати і розвинути виробництво.
Оксана Бунда
головна технологиня «Дрогобицького солевиварювального заводу»
«Французи тут просто шаленіють на екскурсіях. Вони нарікають, що у них неправильно оформлені культурні памʼятки, а у нас все дихає історією. Турагенти збирались підписувати контракти із солеварнею, але все спинив карантин, а потім війна», — пригадує Оксана Бунда.
Цікаво, що території Дрогобицької солеварні знімали деякі сцени фільму «Довбуш». А саме сцену, де один з опришків кидає сина лихваря в справжній соляний розчин. На щастя актора, вдалося все відзняти з першого дубля.
«Керівництво підприємства готове зробити все можливе, щоб виробництво солі тривало. І так, це реально! Ми будемо дбати про те, щоб в умовах приватизації було включено продовження виробництва Дрогобицької солі», — зазначено на сторінці підприємства у Facebook.
Дрогобицька солеварня є цінними обʼєктом культурної спадщини, виробником екологічно чистого продукту. Сподіваємось, що попереду у підприємства тільки найкращі роки.
