«Чоловік воює на військовому фронті, а я — на аграрному». Монолог дружини захисника Маріуполя
Понад 70 днів Маріуполь тримає оборону. Серед захисників міста — Богдан, чоловік нашої колеги по агросфері Наталії Зарицької.
Наталя працює в агрохолдингу «ТАС-Агро». Жартує, що чоловік воює на військовому фронті, а вона — на аграрному. З Богданом побрались зовсім недавно, уже під час війни. Церемонія пройшла по відеозв’язку під фейерверки касетних бомб, якими росіяни закидують «Азовсталь».
Як це — одружитися онлайн, як азовці з останніх сил тримають оборону та чи може влада докласти більше зусиль по деблокаді Маріуполя, монолог Наталії.
Мій чоловік у складі «Азову» боронить Маріуполь. Після строкової служби у 2014 році пішов на війну. Спочатку у складі морської піхоти, а вже три з половиною роки як приєднався до азовців.
На День закоханих я була з ним у Маріуполі. Тоді кожен день у повітрі висіла загроза початку війни. До поїздки запитала Богдана, коли можна приїхати. Він відповів: «Найкращий момент — зараз». Ми провели разом кілька днів. У якийсь момент промовив: «Коли, коли ж ми з тобою ще побачимось?».
Коли проводжав на потяг, було чутно вибухи з окраїн міста. Уже тоді сказав, що за Маріуполем «починається пекло».
Війна застала мене в Києві. О 5-й ранку Богдан написав повідомлення «Мала, війна». Київ просто гудів. Ми разом вже понад три роки, тож весь цей час я в «режимі війни». Знала, як діяти, першою справою зробила запаси їжі та води. Слава Богу, тато цікавився військовою справою: у будинку обладнав погреб, так що можно було ховатися від нальотів.
Богдан відпочатку сказав, що скоро буду відрізняти прильоти та роботу нашої ППО. Так і сталося. У нас втаємничене листування, де лише один одного розуміємо. Жартував, щоб я берегла свою роту (родину), а він боронитиме Маріуполь.
У перші тижні заспокоював, що все буде добре. Десь третього березня інтернет-зв'язок у них зник. Була можливість телефоном зв'язатися, але розмова могла перериватись по 7-8 разів. Коли стало ясно, що росія обстрілює все без розбору у Маріуполі — житлові будинку, міську інфраструктуру — він розгублено сказав: «Я не розумію, що коїться». Припускав, що буде великий наступ на схід, але не уявляв, що росія буде так бомбардувати міста, причому по всій країні.
Місцеві азовців дуже підтримували. Пригадував, як один хлопчик допомагав з мінами. Коли розбомбили все, у магазинах нічого не лишалось, маріупольці по дворах готували їжу і ділилися з військовими. Люди горнулися до них, бо відчували захист.
У якийсь момент були можливості відходу з боєм. Потім їх відрізали і вони залишилися на «Азовсталі». У них розтрощили техніку. Корабельна артилерія, літаки — з усіх боків обстрілювали і продовжують обстрілювати.
Якось написав, що росіяни могли би за дві години кинути 500 бомб і піхотою зачистити завод. Чому так не зробили? У нього два міркування: або економлять бомби і ракети, або «розтягують задоволення». Буквально написав «процес катування, від якого маленький наполеончик отримує збочене задоволення».
Відчай — це не про Богдана. Але у якийсь момент сказав, що вже готові до наказу просто застрелитися. У таких умовах знаходитися нереально. Це катівня, особливо для поранених, які перебувають у підвалах, як він сказав, без «ніг і знеболювального».
Азовці від початку отримали команду битись до останньої краплі крові. З того часу наказ не змінювався. Кілька разів повторював, що полону не буде, навіть не шукай у списках полонених. Наші хлопці для росіян є найвищим трофеєм. Авжеж, «Азов» — це символ сталі, нескореності, це серце і дух війни.
Для мене реальним показником є дії і результат, а не слова. Понад 70 днів блокади, а результату по вивільненню наших хлопців немає. Вивели цивільних, тож можливість така є. Звісно, спочатку треба вивести дітей, жінок, людей похилого віку, поранених. В останню чергу — військових. Але для цього нічого не робиться. Вони відчувають себе відпрацьованим матеріалом.
9 квітня надіслав фото. Коли побачила, то жахнулася і дві хвилини не могла говорити. Він схуд на 20 кілограмів, обличчя пожовкло. Виставляла у Facebook фото, можете переконатися. Каже, що все в порядку, поранень не має. Але боюсь, не договорює — у нього кілька разів були контузії. Якось повертався на позицію, поруч накрило касетними снарядом. Жартував, що це маленька пригода.
Пропозиція руки і серця стала для мене несподіванкою. З Богданом завжди було цікаво. Скажу чесно, мені було складно обрати чоловіка з оточення, не хочу нікого ображати, але багато немужніх, тюхтіїв. А він завжди вражав, неважливо — вчинками чи словами.
Він зробив пропозицію на свій день народження. При чому знав, що мене не цікавить штамп у паспорті, якісь формальності. Для нас більше важить любов і взаємопідтримка. Але, звісно, я не могла не погодитися. Ми любимо з ним читати одні книги і потім обговорювати. Так ось в «Хрещеному батькові» було сказано «пропозиція, від якої неможливо відмовитися». Для мене честь бути дружиною такого чоловіка.
Церемонія пройшла по відеозв’язку під керівництвом його командира. Свідком виступила жінка-боєць «Азову», юристка за фахом. Напередодні вона втратила власного чоловіка в боях, але все одно оформила документи на наше весілля. Кажуть, що на «Азовсталі» це вже 8 одруження, але є і одне розлучення.
Чому «Азов»? Бо там ніколи не кидали не підготовленими у бій. Там добре тактичне забезпечення, підготовка, боєздатність, висока злагодженість.
Росіяни нам начепили ярлик «бандерівці», а «Азов» узагалі демонізували, називають «фашистами» чи «неонацистами». Щоб ви розуміли, я завжди була толерантною до росіян: могла проковтнути різні закиди з їх сторони, м’яко обходила конфлікти, переходила на російську зі співрозмовниками. Богдан ніколи не переконував мене ні у чому, але, наприклад, казав, що не купує книги російською. Це вважати неонацизмом? Але я ніби виправдовуюсь.
Війна стиснула нам час. Якби не вона, ми були би разом. Але де б не були, навіть в іншому житті, ми будемо разом.
