Майбутнє агробізнесу — не експорт зерна. Сезар Соарес про Україну, Китай та світ до 2050 року
Джерело фото: Grain Ukraine Conference
Якби Latifundist.com був про стиль життя, то з інтерв’ю із Cезарем Соаресом ви би дізналися про те, що його дружина українка, яка народилася в Ізюмі. Також він би розповів про те як рятували тестя та тещу з окупації. Як тепер вся родина проживає разом в Швейцарії, увесь його дім має аромат українського борщу і він підозрює батьків дружини у таємній кооперації з місцевими фермерами, у яких вони скуповують увесь червоний буряк, капусту та моркву.
Але це інтерв’ю — про дещо глобальніше.
Соарес переконаний, що світовий агросектор стоїть на порозі фундаментальних змін. Якщо останні пів століття головним викликом було виробити достатньо продовольства, то наступні десятиліття можуть пройти під знаком іншої проблеми — надлишку агропродукції. У такому світі, на думку аналітика та засновника CAS Consultancy, перемагатимуть не ті, хто вирощує більше зерна, а ті, хто створює для нього новий попит.
Світ вироблятиме більше, ніж споживатиме: що це означає для України
Latifundist.com: Сезаре, ви часто буваєте в Україні. Після всього, що тут пережили, що вас найбільше вражає?
Сезар Соарес: Здатність людей адаптуватися. Це одна з ключових речей, коли ми говоримо про майбутнє.
Подивіться на технології. Ось наприклад, перша версія ChatGPT з’явилася вже після початку повномасштабного вторгнення — у листопаді 2022 року. Тобто штучний інтелект у тому вигляді, в якому ми його сьогодні активно використовуємо, існує зовсім недовго. Але він уже став невід’ємною частиною нашого життя.
Чотири роки тому в нас був Google. Сьогодні ми вже думаємо про майбутнє через призму ШІ. Це дуже добре показує, наскільки швидко люди, бізнес і цілі галузі здатні змінюватися.
Latifundist.com: Якщо дивитися не на виклики одного сезону, а на горизонт до 2050 року, який глобальний тренд найбільше змінить агросектор?
Сезар Соарес: Найбільш недооцінений і водночас найменш зрозумілий тренд — світове аграрне виробництво продовжує зростати.
Якщо подивитися на останні 20, 25 чи навіть 50 років, глобальне виробництво сільгосппродукції майже безперервно збільшувалося. Були посухи, неврожаї, періоди скорочення пропозиції. Але в довгостроковій перспективі ми бачимо стабільне розширення виробництва, підвищення врожайності й продуктивності за основними культурами.
Якщо звузити фокус до зернових та олійних, масштаб змін добре видно на цифрах. За 2000–2025 роки населення світу зросло на 34%, тоді як виробництво зернових та олійних — на 47%, до 3,09 млрд т. Ще швидше зростала торгівля: комбінований світовий експорт зернових та олійних збільшився з 299 до 652 млн т, тобто на 118%.
Кукурудза — хороший приклад. Сьогодні середня врожайність кукурудзи в Україні становить приблизно 6,5–7,5 т/га. Двадцять років тому це було близько 3–4 т/га. Це показує, як швидко технології, генетика й управління виробництвом змінюють можливості агросектору.
У динаміці це виглядає ще показовіше: за 2000–2025 роки врожайність кукурудзи в Україні зросла на 133%. Для порівняння: у Бразилії — на 103%, у США — на 36%, у Китаї — на 40%. Тобто Україна все ще має великий потенціал наздоганяючого зростання, але цей потенціал уже частково реалізовується.
Latifundist.com: В Україні вже є господарства, які збирають 11–12 т/га кукурудзи.
Сезар Соарес: Так. І це вже рівень дуже ефективного виробництва. У США середня врожайність кукурудзи перевищує 185 бушелів з акра (≈ 11,6 т/га) — ще 10–20 років тому такі показники здавалися майже недосяжними.
Але важливо правильно розуміти роль технологій. Вони не стільки «збільшують» урожайність, скільки не дають їй падати. Кожна рослина має генетичний потенціал. Але в реальному полі цей потенціал обмежують посуха, спека, нестача вологи, стреси, хвороби. Завдання технологій — мінімізувати втрати й наблизити результат до того, що рослина теоретично може дати.
Це як із марафонцями. Люди не стали принципово іншими за останні десятиліття, але результати покращилися завдяки тренуванням, харчуванню, аналітиці, екіпіруванню. У сільському господарстві так само: технології не змінюють природу рослини, але створюють умови, в яких вона краще реалізує свій потенціал.
Тому я переконаний: довгостроковий тренд залишиться незмінним — світове агровиробництво зростатиме.
Latifundist.com: Але якщо виробництво зростає, чи буде так само зростати споживання?
Сезар Соарес: Ось тут ми підходимо до поворотного моменту.
За останні 50 років світ щороку виробляв більше. Але водночас зростав і попит: населення збільшувалося, люди споживали більше, зокрема більше вуглеводів. У деяких регіонах це навіть призвело до кризи ожиріння.
Зараз ситуація змінюється. Темпи зростання населення у світі сповільнюються. У частині країн народжуваність уже нижча за рівень відтворення населення. Тобто попит більше не зростатиме так, як раніше.
Водночас ефективність виробництва продовжує покращуватися. Наприклад, у минулому для виробництва 1 кг курячого м’яса потрібно було близько 3 кг корму. Сьогодні дуже ефективні виробники можуть отримувати 1 кг м’яса менш ніж із 2 кг корму. В аквакультурі для деяких видів риби можна отримати 1 кг рибного м’яса на 1 кг корму.
Latifundist.com: Тобто світ може зіткнутися не з дефіцитом, а з профіцитом агропродукції?
Сезар Соарес: Саме так. Попит стабілізується, а виробництво продовжує зростати. Ви виробляєте дедалі більше, але споживаєте приблизно стільки ж. Можливо, трохи менше, можливо, стільки ж. І тоді виникає профіцит.
Ключове питання майбутнього: що робити з цим профіцитом?
І це велика можливість для України. Якщо виробництво й надалі зростатиме швидше, ніж традиційний продовольчий попит, світ дедалі частіше стикатиметься з ризиком профіциту. І тоді ключовим питанням стане не лише врожайність, а нові канали використання зерна. Без них ціни залишатимуться під тиском.
Тому майбутнє агросектору — це не лише про те, як виростити більше. Це про те, як створити новий попит.
Latifundist.com: У чому саме тут можливість для України?
Сезар Соарес: Україна вже є мікромоделлю цього майбутнього. Вона виробляє значно більше, ніж споживає.
У довоєнні роки тут збирали понад 40 млн т кукурудзи та експортували понад 25 млн т. Після війни баланс змістився, але навіть за врожаю близько 30 млн т країна здатна експортувати 22–24 млн т кукурудзи на рік. Серед великих експортерів це один із найвищих показників експорту відносно власного виробництва.
Для українського фермера це означає дуже обмежений вибір. У багатьох країнах виробник має кілька напрямів збуту: комбікормовий завод, етанольний завод, харчову переробку, тваринництво, порт. Він може подивитися, де краща ціна.
В Україні для кукурудзи й пшениці вибір значно менший. Внутрішнє споживання низьке, тому фермер часто змушений відправляти 70%, 80%, інколи 90% виробництва в порт.
А порти — на півдні. Значна частина виробництва — у центрі, на півночі, на заході. Це великі логістичні відстані й великі витрати.
Latifundist.com: Що зміниться, якщо створювати попит усередині країни?
Сезар Соарес: У фермера з’явиться вибір.
Уявіть, що ми будуємо заводи й створюємо попит у центрі країни. Фермер може не лише везти зерно в порт. Він може відправити його на завод біля Києва, біля Львова або в інший регіон. Він може продавати не тільки в експортний канал, а й у внутрішню переробку.
Це підвищить ціну для фермера. А вища ціна стимулює більше виробництво.
Тому для України розширення внутрішньої бази попиту — один із найважливіших способів наростити агровиробництво.
Я іноді кажу: чому б не перетворювати всю українську кукурудзу на етанол? Це звучить як жарт, але не зовсім. Чому ні?
Мені відповідають: «А що буде з експортним сектором? Він зникне». Ні. Фермер сіятиме більше. Якщо є експортний попит, внутрішній попит і попит на перероблений продукт, виробництво зростатиме.
Глобальна динаміка показує, чому ця тема стає дедалі важливішою. За 2000–2025 роки світове використання біопалива — етанолу та біодизелю — зросло з 18 до 170 млрд л. Це приріст на 844%. Тобто біоенергетика вже стала одним із найшвидших каналів створення нового попиту на агросировину.
Україна може виробляти 125 млн тонн зерна. Але головне питання — що вона з цим робитиме
Latifundist.com: На Grain Ukraine 2026 кілька разів звучала теза про потенціал України виробляти понад 100 млн т зерна. Андрій Ставніцер, зокрема, говорив про 125 млн т. Наскільки реалістичний такий сценарій?
Сезар Соарес: Я вважаю, це можливо. Але не в межах нинішньої моделі.
Якщо Україна намагатиметься нарощувати виробництво винятково через експорт зерна, вона зіткнеться з жорсткою конкуренцією зі США та Бразилією. Бразильський фермер має масштаб, величезний внутрішній попит і потужну інфраструктуру.
Приклад Бразилії добре показує, як швидко може змінюватися аграрна вага країни. За 2000–2025 роки виробництво зернових та олійних у Бразилії зросло з 60 до 340 млн т — на 466%. Але це зростання спиралося не лише на експорт сировини, а й на масштаб, внутрішній попит, інфраструктуру та розвиток біоенергетики.
Тому шлях до 100–125 млн т лежить не через збільшення експорту сировини. Він лежить через створення внутрішнього попиту, розвиток переробки, біоенергетики та виробництва продукції з доданою вартістю.
Україна має одну з найдешевших зернових баз у світі, талановитих людей і величезний профіцит сировини. Саме це може стати фундаментом для наступного етапу зростання.
Ще Україні потрібна енергія. Але зернові, олійні культури й біомаса — це також енергія. Її потрібно конвертувати.
Тобто Україні не бракує енергетичних компонентів. Їй бракує перетворення цих компонентів на енергетичний продукт.
Саме тут і є конкурентна перевага України. Не в тому, щоб просто експортувати більше зерна. А в тому, щоб додавати вартість, створювати вартість і експортувати вже вартість.
Latifundist.com: Ви говорите, що наступні 25 років будуть відрізнятися від попередніх. Чому?
Сезар Соарес: Останні десятиліття перемагали ті, хто будував логістику під зростаючий попит. Ви будували порти, залізниці, дороги. Збільшували ферми, техніку, елеватори. Робили систему більшою й ефективнішою. І це працювало, поки світ споживав дедалі більше зерна.
І цифри це підтверджують: за 2000–2025 роки виробництво зернових та олійних у світі збільшилося на 47%, а їхній комбінований експорт — на 118%. Тобто глобальна торгівля зростала значно швидше, ніж саме виробництво, і логістика справді була одним із головних активів попередньої моделі.
У такій моделі перемагав той, хто контролював ланцюг постачання. Але якщо ми переходимо у світ профіциту, логіка змінюється.
Переможцями ставатимуть не лише ті, хто контролює рух зерна. Переможцями будуть ті, хто створює новий попит.
Latifundist.com: Що ви маєте на увазі під новим попитом?
Сезар Соарес: Уявімо, що значна частина майбутнього попиту виникатиме через біоетанол.
Тоді найціннішим активом стане не експортний термінал для зерна. Найціннішим активом стане інфраструктура для виробництва, транспортування та продажу етанолу.
Те саме стосується сталого авіаційного палива, біохімії, біоматеріалів та інших продуктів переробки.
Усі ці галузі також потребують логістики, інвестицій та ланцюгів постачання. Але це вже інші ланцюги створення вартості.
Тому головне питання наступних 25 років — хто створюватиме новий попит і хто контролюватиме нові ринки.
Latifundist.com: Які країни мають найкращі шанси виграти від такої трансформації?
Сезар Соарес: Перш за все треба дивитися на країни з найбільшим профіцитом агропродукції відносно внутрішнього споживання.
І тут Україна — один із найцікавіших прикладів у світі.
США щороку внутрішньо споживають близько 330 млн т кукурудзи, а загальне використання разом з експортом перевищує 410 млн т. Там уже існує величезна база внутрішнього використання: тваринництво, корми, етанол, харчова промисловість.
За 2000–2025 роки валовий збір кукурудзи у США зріс із 252 до 425 млн т, тобто на 68%. Але ключове не лише в обсязі. Значна частина цієї кукурудзи залишається всередині країни й працює у переробці, кормах, тваринництві та етанолі. Саме тому американський фермер має більше каналів збуту, ніж український.
Україна має зовсім іншу структуру. Майже кожен український фермер фактично закладає у свою ціну логістику до порту. Тому будь-яка альтернатива експорту автоматично створює додаткову цінність.
Якщо ви можете дати фермеру дешевшу логістику і ще одного покупця, фермер винагородить вас збільшенням виробництва.
Latifundist.com: Тобто головний резерв України — це не лише врожайність, а й внутрішній попит?
Сезар Соарес: Саме так. Україна все ще має простір для зростання врожайності. Але ще більший резерв — створення нових напрямів використання агросировини.
Ми часто говоримо про експорт. Але майбутнє може бути не в тому, щоб експортувати більше кукурудзи чи пшениці.
Майбутнє може бути в тому, щоб експортувати етанол, продукти харчування, біоенергію, біохімічні продукти, корми, тваринний білок.
Latifundist.com: Наскільки важливим фактором тут стане інтеграція України до ЄС?
Сезар Соарес: У момент вступу до ЄС українська база попиту фактично стає частиною європейської бази попиту. Але тут є важливий нюанс.
Європа не чекає на українське зерно як на товар, який просто замістить місцеве виробництво.
У Польщі є фермери. У Франції є фермери. У Німеччині є фермери. В Угорщині, Румунії, Болгарії, Австрії — також.
Тому українське зростання має бути комплементарним до європейської економіки, а не конфліктним із нею.
Latifundist.com: Що означає «комплементарним» на практиці?
Сезар Соарес: Це означає створювати продукти, яких потребує Європа.
Наприклад, біоенергію. Європа має величезний попит на декарбонізацію та альтернативні джерела енергії. Україна має землю, сировину і потенціал для виробництва біоенергетичних продуктів.
Те саме стосується тваринного білка. Те саме стосується продуктів харчування з доданою вартістю.
Сьогодні Україна експортує пшеницю до Туреччини. Туреччина переробляє її на борошно та готові продукти й продає далі.
Логічне питання: чому частина цієї вартості не створюється в Україні?
Можливо, через певний час найбільші виробники печива чи макаронних виробів працюватимуть саме в Україні й експортуватимуть готову продукцію в Європу та на інші ринки.
Latifundist.com: Наскільки війна змінила цей сценарій?
Сезар Соарес: Війна відклала частину цих процесів, але не скасувала їх. Так, окремі компанії втратили активи, були зруйновані підприємства. Але український агросектор не був структурно знищений.
Україна все ще експортує понад 20 млн т кукурудзи на рік. Все ще залишається одним із найбільших експортерів зерна та олійних культур у світі.
Тому головна дискусія після війни — не про відновлення галузі як такої. Головна дискусія — про те, якою буде наступна модель її розвитку.
Latifundist.com: Якою ви бачите Україну після війни?
Сезар Соарес: Це буде країна відбудови. Країна інтеграції до Європейського Союзу. Країна нових інвестицій. І особливо це стосуватиметься аграрного сектору.
Українське сільське господарство продемонструвало таку стійкість під час війни, що воно залишатиметься одним із ключових напрямів економічного розвитку країни.
В Україні є дуже сильні підприємці. Це одна з головних причин мого оптимізму.
Тому я переконаний: якщо ми матимемо цю розмову через кілька років після завершення війни, багато речей зміняться значно швидше й масштабніше, ніж ми сьогодні можемо уявити.
Latifundist.com: Якщо ми зустрінемося на Grain Ukraine у 2050 році, що найбільше здивує сьогоднішніх фермерів та керівників агрокомпаній?
Сезар Соарес: Думаю, їх здивує те, що колись Україна експортувала більшість своєї продукції у вигляді сирого зерна.
Майбутнім поколінням аграріїв буде дивно усвідомлювати, що ми вирощували кукурудзу чи пшеницю, везли їх сотні кілометрів до порту і майже не мали внутрішнього попиту на цю продукцію.
Мені здається, саме це стане одним із найбільших історичних парадоксів українського агросектору.
Африка: майбутній ринок чи майбутній конкурент?
Latifundist.com: Ви часто називаєте Африку однією з головних історій наступних десятиліть. Чи бачите ви Африку насамперед як центр майбутнього попиту чи як майбутнього конкурента для нинішніх аграрних експортерів?
Сезар Соарес: Африка має сотні мільйонів гектарів земель, придатних для обробітку, і близько 60–65% усіх невикористаних орних земель світу. Але передусім треба уникати однієї помилки. Не існує єдиної Африки.
Говорити про Африку як про однорідний ринок — це приблизно те саме, що говорити про Азію як про одну країну. Континент надзвичайно різноманітний економічно, політично та культурно.
Це видно і в імпортній статистиці. За даними UNCTAD у звіті The State of Commodity Dependence 2025, продовольчий імпорт Африки у 2021–2023 роках оцінювався у $97 млрд, але найбільші обсяги були сконцентровані у країнах Північної Африки: Єгипті, Алжирі та Марокко.
Але якщо дивитися стратегічно, то моя головна теза така: якщо населення Африки справді зростатиме так, як прогнозує ООН, це буде можливим лише за рахунок стрімкого зростання власного агровиробництва.
Latifundist.com: Чому не за рахунок імпорту?
Сезар Соарес: Тому що для цього просто не вистачить інфраструктури.
Сьогодні населення Африки становить приблизно 1,5 млрд людей. Якщо воно виросте до 2,5 млрд, континенту доведеться забезпечити продовольством ще близько мільярда людей.
За моїм власним розрахунком у зерновому еквіваленті: якщо населення Африки зросте до 2,5 млрд, а середнє споживання — до 300 кг у пшеничному або кукурудзяному еквіваленті на людину на рік, сукупна потреба континенту може сягнути близько 750 млн т. Це не офіційний прогноз, а спосіб показати масштаб: майбутнє зростання попиту буде значно більшим за нинішні обсяги імпорту.
Отже, імпортом це зробити практично неможливо. Не вистачить портів, залізниць, логістичних коридорів. Тому якщо демографічний сценарій справдиться, Африка буде змушена нарощувати власне виробництво.
Про цю ж проблему пише Forbes Africa: Африка щороку імпортує продовольства більш ніж на $50 млрд, що робить її особливо вразливою до зернових шоків, торговельних конфліктів і цінової волатильності. Вихід видання бачить не лише в нарощуванні виробництва, а й у розвитку інновацій та внутрішньо африканської торгівлі.
Latifundist.com: Тобто Африка поступово перетвориться на великого аграрного виробника?
Сезар Соарес: Саме так. І тут з'являється ще один важливий фактор — технології.
Багато африканських країн отримують доступ до інструментів, які раніше були недоступними. Штучний інтелект, цифрові сервіси, мобільні платформи, сучасна агрономія.
Частина країн навіть має перевагу відсутності застарілої інфраструктури. Кенія — хороший приклад. Вона одразу перейшла до мобільних технологій, оминувши багато проміжних етапів розвитку.
У певному сенсі те саме може статися і в агросекторі. Тому я не виключаю, що потенціал зростання виробництва в Африці сьогодні суттєво недооцінений.
Latifundist.com: Тоді Африка — це загроза для України?
Сезар Соарес: Ні. Я бачу її як можливість.
Навіть якщо Африка збільшуватиме власне виробництво, вона все одно потребуватиме технологій, продуктів харчування, біоенергетичних рішень, інвестицій та переробленої продукції.
Саме тут відкривається можливість для України. Мені здається цілком реалістичним сценарій, за якого через 20–30 років Україна продаватиме до Африки не зерно, а продукти значно переробки: пасту, біоенергетичні рішення, біохімічну продукцію.
Іншими словами, потенціал ринку українських товарів в Африці значно більший, ніж потенціал ринку української сировини. Тому я не вважаю Африку конкурентом України. Я вважаю її одним із найцікавіших ринків майбутнього.
Китай, біоенергія та нова географія попиту
Latifundist.com: Ви неодноразово говорили, що Китай може поступово скорочувати залежність від імпорту зернових та олійних культур. Наскільки реалістичний цей сценарій?
Сезар Соарес: На мою думку, це один із найважливіших трендів наступних десятиліть.
Китай — класичний приклад економіки, де демографічне зростання більше не працює як драйвер попиту. Населення Китаю вже скорочується. У Шанхаї сумарний коефіцієнт народжуваності становить близько 0,6 дитини на жінку — один із найнижчих показників у світі. Темпи урбанізації також сповільнюються. А це означає, що один із головних факторів, який багато років підтримував зростання імпорту аграрної продукції, поступово слабшає.
Одночасно Китай активно інвестує у власне виробництво. Китай щороку збирає майже 300 млн т кукурудзи. Ще кілька десятиліть тому ці цифри були значно нижчими.
Якщо дивитися ширше — на зернові та олійні загалом, — китайське виробництво з 2000 року зросло з 260 до 460 млн т. Китай не просто великий імпортер, він паралельно будує дедалі сильнішу внутрішню виробничу базу.
Тобто ми бачимо дві тенденції одночасно: внутрішнє виробництво зростає, а попит виходить на плато.
Latifundist.com: Це означає, що Китай перестане бути головним двигуном світового імпорту?
Сезар Соарес: Я не думаю, що це станеться вже завтра. Але в довгостроковій перспективі саме до цього все йде. Особливо це стосується кукурудзи.
Піднебесна вже багато років стимулює нарощування внутрішнього виробництва. Дозвіл на використання ГМО-кукурудзи став одним із найважливіших сигналів того, наскільки серйозно країна ставиться до продовольчої самодостатності.
Те саме відбувається і в сегменті олійних культур. Китайський уряд відкрито говорить про необхідність зменшення залежності від імпорту сої та соєвого шроту.
Latifundist.com: Часто можна почути, що Китай просто не має альтернативи імпорту.
Сезар Соарес: Я б із цим не погодився. Китай мислить не лише категоріями продовольства. Він мислить категоріями безпеки: продовольча безпека, енергетична безпека, контроль над критичною інфраструктурою.
І саме тому Китай прагне виробляти більше всередині країни.
Подивіться на енергетику. Китай залишається одним із найбільших імпортерів енергоносіїв у світі. Для такої економіки це стратегічна вразливість.
Тому біоетанол стає не лише аграрною історією. Він стає елементом національної безпеки.
Latifundist.com: Тобто Китай може повторити шлях, який ви пропонуєте Україні?
Сезар Соарес: Частково так. Китай також має кукурудзу і також потребує енергії. Китай також має політичну мотивацію скорочувати залежність від зовнішніх постачальників. Тому розвиток біоетанолу виглядає цілком логічним напрямом.
Саме тому я не бачу Китай майбутнім драйвером світового імпорту зерна. Я радше бачу його як країну, яка поступово збільшуватиме власне виробництво продовольства та енергії.
Чому Бразилія має уважно стежити за Китаєм
Latifundist.com: Якщо Китай справді почне менше імпортувати, хто відчує це найбільше?
Сезар Соарес: Передусім Бразилія. Сьогодні саме Китай є ключовим покупцем бразильської сої. Бразилія побудувала величезну частину свого аграрного успіху навколо китайського попиту.
Масштаб цієї історії видно в цифрах: за 2000–2025 роки виробництво зернових та олійних у Бразилії зросло на 466%, а врожайність кукурудзи — на 103%. Тобто Бразилія не просто скористалася китайським попитом — вона під нього перебудувала аграрну модель.
Тому будь-які структурні зміни в Китаї автоматично стають стратегічним питанням для Бразилії.
Latifundist.com: Чи готова Бразилія до такого сценарію?
Сезар Соарес: Ну, вона вже почала адаптуватися.
Один із прикладів — розвиток кукурудзяного етанолу. Бразилія поступово формує власну біоенергетичну індустрію і має всі шанси стати одним із найбільших експортерів етанолу у світі.
Фактично вона вже починає робити те саме, про що ми говоримо щодо України: створювати нові ринки для власної аграрної продукції.
Чому біоенергія стає критично важливою для агросектору
Latifundist.com: Біоенергетика часто викликає дискусії. Її критики кажуть, що паливо конкурує з продовольством.
Сезар Соарес: У минулому цей аргумент мав логіку. Коли населення світу швидко зростало, а виробництво не встигало за попитом, можна було стверджувати, що зерно потрібно насамперед для харчування людей.
Але сьогодні ситуація змінюється. Ми рухаємося у світ, де технології продовжують збільшувати виробництво швидше, ніж зростає попит.
І якщо ми не знайдемо нових способів використання зернових та олійних культур, ми ризикуємо зіткнутися з іншою проблемою — відсутністю економічних стимулів для подальшого розвитку виробництва.
Парадокс полягає в тому, що продовольча безпека майбутнього може залежати саме від того, наскільки успішно ми створимо додатковий попит на аграрну продукцію поза харчовим сектором.
Головний виклик майбутнього — не виростити більше зерна
Latifundist.com: Якщо підсумувати нашу розмову одним висновком, яким він буде?
Сезар Соарес: Протягом останніх десятиліть аграрний сектор переважно відповідав на одне питання: як виробити більше. Я думаю, наступні десятиліття будуть про інше питання. Що робити з тим, що ми виробили?
За останні 25 років світ пройшов етап масштабного нарощування: населення зросло на 34%, виробництво зернових та олійних — на 47%, їхній експорт — на 118%, а використання біопалива — на 844%. Але саме ці цифри показують зміну логіки: майбутнє агросектору визначатиме не лише здатність виростити більше, а здатність створити попит на те, що вже можна виростити.
Світ продовжить підвищувати врожайність. Технології продовжать покращувати ефективність. Штучний інтелект прискорить багато процесів. Тому головним викликом стане створення попиту.
Майбутнє належатиме країнам і компаніям, які навчаться не просто вирощувати зерно, а створювати нові способи його використання.
І саме тому я вважаю, що Україна має унікальний шанс стати одним із головних бенефіціарів цієї трансформації.
Софія Ярошенко, Latifundist.com, 2026 р.
