Чому McDonald’s не до душі казахстанська яловичина? Уроки тваринництва від Казахстану
Джерело фото: ElDala.kz
Минулого тижня стало відомо, що ресторани швидкого харчування McDonald’s, представлені в Казахстані, будуть закуповувати м’ясні напівфабрикати в ОАЕ. Фактично, таким рішенням McDonald’s дав свою оцінку казахстанському м’ясному виробництву, яке впродовж останнього десятиріччя всіляко прагнули розвинути та підняти на новий рівень.
Ще у 2011 році Міністерство сільського господарства Казахстану розпочало реалізацію Проєкту підвищення експортного потенціалу м’яса ВРХ. Метою цього Проєкту було до 2020 року досягти поставок яловичини за кордон на рівні 180 тис. т. Утім, сьогодні замість очікуваного експорту Казахстан сам вимушений імпортувати м’ясо з-за кордону. Чому ж казахстанській мʼясній галузі не вдається стати зразкою і які висновки може для себе зробити Україна, давайте розбиратися.
Немає якості — немає поставок
Причина, чому внутрішній ринок Казахстану не може задовольнити потреби McDonald’s, проста — мережа відповідально ставиться до вибору продуктів та вимагає сертифікати безпеки і походження продукції. Постачальник повинен забезпечити повну простежуваність ланцюжка виготовлення продуктів харчування — починаючи з того, де і коли народилося теля, де його випасали перші 1,5 роки життя та де відгодовували на фініші перед забоєм. Звісно, сертифікати якості за всіма вимогами повинні мати і м'ясокомбінати, де обробляють тушу.
Як виявилося, в Казахстані нема виробників, які відповідають вимогам McDonald’s і змогли би довести прозорість всіх етапів виробництва м’яса. Організація виробництва згідно стандартів, а також щорічна сертифікація — це значні кошти. Казахстанським тваринникам та переробникам немає сенсу вкладати значні суми у виробництво, адже на місцевому ринку попросту немає відповідного попиту на високоякісне м’ясо. Зовнішньому ж ринку вигідно вбачати в Казахстані виключно постачальника сировини.
Ставка на живу масу
Повернемося до Проєкту підвищення експортного потенціалу яловичини. Спершу Мінсільгосп просував цей проєкт як такий, що спрямований на розвиток експорту саме м’яса. Однак чим далі, тим наполегливіше усі перспективи зводилися до експорту живої худоби. Це призвело до того, що сьогодні в Казахстані немає сучасних м’ясокомбінатів, навколо яких би була побудована вся екосистема вирощування та відгодовування ВРХ на забій та виробництво кінцевої продукції з доданою вартістю.
Фактично, тваринництво в Казахстані тримається на двох стовпах. Перший — це дрібні фермери та жителі села, які вирощують молодняк на особистих господарствах. Другий стовп — це відгодовувальні площадки, які з певного часу стали виконувати роль скупника худоби в населення, щоби формувати партії поголів’я та відвантажувати їх в Узбекистан.
Переробники м’яса ж залишилися поза цією системою. Через низьку рентабельність вони не претендують на більш дорогих биків та закуповують корів низькопробної якості.
Зважаючи на це, рентабельність тваринництва в Казахстані сьогодні мінімальна. Продаючи тварин живою вагою, казахстанські фермери фактично отримують гроші лише за м’ясо. Один із колишніх замміністра сільського господарства якось сказав, що на сучасному м’ясокомбінаті від бика залишається лише подих. Все інше — шкура, внутрішні органи, кров, роги й копита — йде на переробку. Тим часом Казахстан, продаючи ВРХ живою вагою, може розраховувати максимум на $1 тис. за тварину. Все інше дістається покупцю безкоштовно. Зокрема, узбекський покупець лише на субпродуктах додатково отримує $120, шкура дає йому ще $20. Тобто, додаткова рентабельність навіть без урахування кісток та крові, складає 15%. Це при тому, що казахстанські м’ясокомбінати мають рентабельність у 5%.
Якщо ж врахувати ще маржу на відгодівлі молодняку, що часто теж бере на себе Узбекистан, то прибуток можна сміливо подвоїти.
Тому не дивно, що Узбекистан зацікавлений в імпорті казахстанських биків живою вагою, а не готового м’яса. І він всіляко захищає свій ринок, іноді дещо абсурдними методами. До прикладу, закуповуючи м’ясо, Узбекистан тривалий час відмовлявся видавати ветеринарні дозволи на поставку забою — тобто, внутрішніх органів тварин, м’ясо яких він і купував. Нібито, з міркувань ветеринарної безпеки. Фактично ж, це яскравий приклад того, як країна захищає власні інтереси, застосовуючи адміністративні бар’єри для поставок перероблено продукції на користь поставок сировини. Це слугує підтримкою м’ясокомбінатів Узбекистану, дозволяючи їм отримувати більшу рентабельність на переробці і, відповідно, пропонувати казахстанським фермерам більш високу закупівельну ціну на худобу.
Тим часом державні органи Казахстану не вживали жодних заходів, аби поставити вітчизняних та закордонних переробників у рівні умови. І лише нещодавно з’явилася інформація, що Узбекистан все ж таки зніме заборону на поставки в країну забою. Все ж чиновники Казахстану змогли домовитися про зустрічні поступки від сусідів в обмін на відновлення поставок ВРХ живою вагою.
Ветеринарна безвідповідальність і її наслідки
На захист Узбекистану варто додати, що ветеринарна безпека в Казахстані справді перебуває на низькому рівні, через що чимало міжнародних ринків закриті для казахстанської яловичини. До прикладу, саме сумніви в безпеці казахстанського м’яса багато років гальмують переговори з Китаєм щодо виходу переробників Казахстану на ринок Піднебесної. І з часом ситуація тільки гіршає. Під час пандемії Китай повністю заборонив поставки замороженого м’яса з 5-ти казахстанських заводів, які з великими зусиллями раніше таки змогли пройти сертифікацію.
А рік тому через спалах ящуру на півночі від поставок яловичини з Казахстану відмовилася й росія. І найгірше те, що Міністерство сільського господарства Казахстану тривалий час ігнорувало сигнали фермерів про те, що вогнища ящура з’являються в окремих місцях країни, боячись втратити статус від Міжнародного епізоотичного бюро вільної від захворювання країни. Коли ж приховати правду було вже неможливо, Казахстан втратив і статус, і значне поголів’я тварин, і ринок росії. Нині в північних регіонах країни триває вакцинація худоби, а комітет ветеринарного контролю з нуля починає роботу з відновлення статусу МЕБ.
На шляху до успіху без держави ніяк
Чи є у казахстанського тваринництва шанси на успіх в майбутньому? Для початку варто провести сертифікацію місцевих м’ясокомбінатів, і роль держави в цьому процесі має бути головною. Однак, місцеве профільне міністерство зайняло чітку позицію відповідальності лише за виробництов сільгосппродукції, відхрещуючись від переробки та продажу. Та досвід показує, що з виробництво м’яса така політика приречена — одне без іншого не має сенсу.
Так, в рамках Проєкту підвищення експортного потенціалу м’яса ВРХ в країну завезли ангусів та герефордів на мільярд доларів. Було створене хороше племінне ядро, якісні показники стада покращені. Але чи має це сенс? Адже, поки не вдасться вибудувати весь ланцюг виробництва від теля до напівфабрикату, країна може не мріяти ні про експорт, ні про поставки до світових мереж, які працюють в Казахстані. А отже й тваринництво не буде прибутковим, а держава не матиме іншого виходу, окрім як продовжити продавати тварин живою вагою, віддаючи левову частку потенційного заробітку іноземним переробникам.
В умовах війни в Україні усім галузям АПК наразі нелегко. Але, як нещодавно відмітив перший заступник міністра аграрної політики та продовольства України Тарас Висоцький, у всіх секторах тваринництва триває процес відновлення. На його думку, цьому сприяє, зокрема, відкриття ринку ЄС. Він також додав, що найбільшим викликом сьогодні для агросектору є логістика, адже вона залишається надто дорогою і рентабельність виробництва сільгоспкультур є або нульовою, або близькою до нуля за більшістю зернових.
Віримо, що Україна переможе і все відбудує. А при відбудові необхідно враховувати досвід і свій, і інших країн.
За матеріалом ElDala.kz
