Врожай вкрали окупанти? Про право власності на врожай в умовах воєнного стану
Джерело фото: Latifundist.com
Україна є одним з найбільших світових виробників зерна, соняшникової олії та інших продуктів харчування. Ці продукти постачались у Північну Африку, Близькій Схід, Європу та Китай. Проте, російська агресія проти України призвела до ризику світового голоду. З березня 2022 р. світові лідери почали час від часу заявляти про це. Серед них президент США Джо Байден, канцлер Німеччини Олаф Шольц, уряд Франції та інші. Такі побоювання вже звучать навіть в ООН. Тому питання продовольчої безпеки стоїть дуже гостро. І одним з ключових юридичних аспектів є забезпечення права власності агровиробників на врожай в умовах війни.
Читайте також: Корнеліс Хузінха: Світова продовольча криза вже неминуча
Мирне регулювання
Перш за все, право власності на врожай, як на продукцію, збіжжя чи плоди, отримані з земельної ділянки, регулюється ст. 189 Цивільного кодексу України. Так, продукцією, плодами та доходами є все те, що виробляється, добувається, одержується з речі або приноситься річчю. Продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом.
Щодо оренди, то ст. 775 Цивільного кодексу України зазначає, що орендарю належить право власності на плоди, продукцію, доходи, одержані ним у результаті користування річчю, переданою в оренду. Крім того це питання регулюється і Земельним кодексом України. Згідно ст. 95 цього кодексу, землекористувачі мають право власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію, тобто на врожай. Отже виникнення права власності на посіви та на врожай пов`язується з правомірним користуванням земельною ділянкою.
Це підтверджується і судовою практикою. Велика палата Верховного Суду у постанові від 18 лютого 2020 р. у справі № 918/335/17 зробила висновок, що особа, яка володіє та користується земельними ділянками, є належним землекористувачем та набуває права власності на врожай (посіви і насадження сільськогосподарських культур, вироблену сільськогосподарську продукцію), що вирощений на таких земельних ділянках.
Тобто, для отримання права власності на врожай сільгоспвиробник має бути належним землекористувачем — його титульне право на землю має відповідати закону та повинне бути зареєстрованим у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Якщо агровиробник обробляє чужу землю без укладеного договору або право оренди, емфітевзису не зареєстроване, то дуже складно стверджувати про наявність права власності на вироблену сільськогосподарську продукцію.
Істотна роль зерна у продовольчій та економічній безпеці відображена і у Законі України «Про зерно та ринок зерна в Україні». Цим законом гарантуються права власників врожаю, переданого на зберігання до зернового складу. Зокрема, зерно може бути видано виключно пред’явнику простого складського свідоцтва або подвійного складського свідоцтва, або складської квитанції. Цей Закон не передбачає інших документальних підстав для видачі зерна, що покликано забезпечити захист зібраного врожаю від потрапляння до рук третіх осіб.
Воєнні нюанси
З початком бойових дій Міністерство юстиції тимчасово відключило державні реєстри для їх захисту та збереження. Розуміючи, що питання продовольчої безпеки напряму залежить від землекористування, законодавцем 24.03.2022р. було прийнято Закон України № 2145-IX щодо створення умов для забезпечення продовольчої безпеки в умовах воєнного стану, яким встановлені тимчасові особливості оренди земельних ділянок для сільськогосподарських потреб на період воєнного стану. Цим Законом, зокрема, передбачена спрощена однорічна оренда земельних ділянок державної і комунальної власності. Також, автоматично пролонговані на один рік договори оренди землі (в т.ч. приватної чи паїв), якщо вони закінчились під час дії воєнного стану.
З оголошенням воєнного стану вся економіка переведена на «воєнні рейки» і працює на оборону країни. Задля цього зазнають обмеження деякі майнові права. Проте, безпосередньо права власності на врожай ці обмеження не стосуються. Закон України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану» хоча і передбачає, що приватне майно може бути лише примусово відчужене (тобто оплатно), проте у п. 4 ч. 1 ст. 7 опосередковано зазначає, що примусово відчуженим рухомим майном можуть бути лише транспортні засоби. А безоплатне вилучення застосовується лише до комунального майна. Отже, продовольчі запаси не підпадають під дію цього Закону і агровиробники не можуть бути примусово позбавленими свого врожаю.
У будь-якому разі, і не залежно від введення воєнного стану, право власності власника на врожай захищається не тільки Конституцією України, але і правом на мирне володіння власним майном, передбаченим ст. 1 Додаткового протоколу від 1952 р. до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Закупівля зерна для забезпечення продовольчих потреб держави і населення під час війни, для забезпечення населення основними продовольчими товарами має здійснюватися шляхом проведення публічних закупівель за поданням Мінекономіки. Закуплене зерно передаватиметься на переробні підприємства, які виконують мобілізаційні завдання. Таким чином, введення воєнного стану у державі і певні тимчасові обмеження в правах не призводять до порушення прав власності на врожай.
Окупаційний аспект
Останнім часом у ЗМІ регулярно з’являється інформація щодо вивезення зерна з окупованих територій у росію. У зв’язку із цим варто розглянути, який правовий захист надає міжнародне право, щодо правил ведення війни.
Четверта Женевська конвенція «Про захист цивільного населення під час війни» від 1949 р. у ст. 55 зазначає, що будь-яка реквізиція продовольства на окупованих територіях може здійснюватися окупаційними адміністраціями лише з урахування потреб цивільного населення. При цьому така реквізиція має бути «справедливо відшкодована».
Більше того, міститься норма, яка прямо передбачає забезпечення населення окупованої території продовольством, якщо місцевих ресурсів недостатньо. Також ст. 53 цієї ж Конвенції суворо забороняє знищення будь-якого майна, як приватного, так і комунального чи державного, якщо це не є «абсолютно необхідним для військових операцій». Варто нагадати, що і право на мирне володіння майном відповідно до ст. 1 Додаткового протоколу від 1952 року до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод нікуди не зникає та продовжує діяти і на окупованих територіях. А росія, при цьому, як мінімум до вересня 2022 року є учасником цієї Конвенції. Одночасно п. «а» ч. 2 ст. 8 Римського статуту міжнародного кримінального суду 1998 р. зазначає, що воєнним злочином є будь-яке з діянь проти осіб чи майна, що охороняються відповідною Женевською конвенцією 1949 р., зокрема незаконне, безглузде та великомасштабне знищення та присвоєння майна, що не викликано безпосередньою військовою необхідністю.
З наведеного витікає, що міжнародне право захищає як право власності на врожай, так і продовольчу безпеку окупованих територій в цілому. Воно не дозволяє окупаційним військам здійснювати свавільне привласнення чи мародерство продовольчих запасів. А будь-яке вилучення має бути відшкодовано окупаційною владою.
Проте на практиці існує проблема з притягненням до відповідальності за порушення цих вимог і отриманням відшкодування заподіяної шкоди, адже чи не єдиним міжнародним органом, що може захистити права постраждалих осіб є Європейський суд з прав людини. Інші міжнародні органи не розглядають справи за заявами приватних осіб. Проте нещодавно росія заявила про денонсацію зі свого боку, та вихід з Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Такий вихід юридично відбудеться не раніше вересня 2022 року. Враховуючи те, що Європейський суд з прав людини має повноваження розглядати позови осіб лише проти держав-членів Конвенції, то після вересня він втратить такі повноваження відносно справ проти росії.
Дієвим способом компенсації шкоди у перспективі можуть стати заморожені російські активи в Європі та Америці. Проте їх доля досі залишається незрозумілою, оскільки відсутні правові механізми, що дозволяли б задовольняти вимоги до росії за рахунок таких активів. Розроблення таких механізмів ще попереду і може зайняти не один рік та багато годин напруженої роботи дипломатів.
Дмитро Оносовський, адвокат, старший юрист ЮКК «Де-Юре»
