Леонід Яковишин. Некролог про складну людину
Джерело фото: Latifundist.com
Не стало Леоніда Яковишина.
Двічі я брав у нього інтервʼю — в 2019-му і 2021-му році. Спочатку мене цікавила лише кукурудза. Яковишин був легендою в аграрних колах, та в медіа його імʼя звучало нечасто, переважно — через ту саму кукурудзу. Він був прихильником монокультури, 30 тис. га кукурудзи по кукурудзі — це неминуче викликало реакцію ринку (хвороби, виснаження ґрунту, ризик діабротики, список можете продовжити).
Шукав «мідь», та в результаті знайшов «золото». З першого разу інтервʼю вийшло «не кукурудзяне». Це була більше світоглядна розмова, де теж знайшлось місце кукурудзі. В одній людині я побачив суміш, що поєднувала ностальгію за соціалізмом і класичний дарвіністський капіталізм. Тоді зрозумів, що одним інтервʼю все не обмежиться.
«О, це ти хлопець з мавзолея», — зупинив мене на вечірці Grain Ukraine незнайомець. Згодом ми заприятелюємо з цим трейдером, але магнітом для знайомства стане інтерв'ю з Яковишиним. Така сцена повторюватиметься протягом наступних років не раз. Мені частенько згадуватимуть інтервʼю з чернігівським латифундистом. І саме через мавзолей.
Для когось мавзолей був взірцем колгоспного несмаку («що це за колгосп, де нема скульптора?») і памʼятник самообожнювання (навколо саркофагу чотири його статуї, де аграрію 20, 40, 60 і 80 років). Мовляв, ці гроші можна було спрямувати на щось корисніше. Симпатики заперечували: людина побудувала це за власний кошт, врешті має на це право і нагадували, скільки всього він зробив для громади і працівників.
Мавзолей в якийсь момент почав дратувати самого Яковишина, бо всіх цікавив лише він. Після нашої розмови він дав ще кілька інтервʼю, де колеги по цеху хотіли говорити лише про мавзолей. Що і не дивно, в принципі. Аграрій, який за життя побудував усипальницю, майже копію мавзолею Наполеона — сцена, де гротеск і реальність злились у життя одного аграрія.
Для мене мавзолей — це і є Леонід Яковишин. Історія, у якій поєднано, здавалось би, несумісні речі — але для нього самого все було абсолютно органічно. Мавзолей прикрашений мозаїками з християнськими мотивами, хоча сам він був категоричним атеїстом. На моє питання, чи не бачить протиріччя, відповідав, що йому байдуже, адже просто так подобається. Чи те, що він бачив цей мавзолей (по суті персональну усипальницю) і прилеглу територію як протилежність «грошам в оффшори» і називав це історією для «майбутніх поколінь».
Такі ж паралелі я побачив і в його поглядах на бізнес і життя.
На перший погляд, в цьому було щось послідовне: Леонід Григорович захоплювався білоруським диктатором Лукашенком, вболівав за економічні звʼязки з росією («а мені байдуже, у кого я купую, це бізнес, а чи не політика, мене більше цікавить, чим я людям зарплату платитиму і за що будуватиму» — на питання про купівлю російських добрив), ностальгував за Радянським Союзом. Здавалось, що всередині «Землі і Волі» він будував маленьку копію «союзу» з величезним комплексом в центрі — елеватором на півмільйона зберігання, крупʼяним, насіннєвим і двома асфальтними заводами та комбікормовим цехом. Зерно на елеваторі він називав «хлібом». Вважав, що завжди має бути резерв. Памʼятаю, після інтервʼю були іронічні реакції на такий підхід. Сьогодні такого принципу дотримується купа компаній — тримай зерно, чекай, коли в когось «горітиме контракт».
Резерв хліба на елеваторі — це певний зліпок покоління, що пережило голод.
Леонід Яковишин
засновник «Земля і Воля»
«Ті люди, які давно зі мною працюють, кажуть, що я схиблений на елеваторах. Навіть вони не завжди розуміють мою діяльність. Але питання у тому, що я знаю, що таке голод. Мені тоді було 7 років. І я чудово пам'ятаю, як працюючим видавали картки на 400 г хліба, а непрацюючим — дулю з маком. Тому вважаю, що створення резерву у кожному господарстві — це основа життя сьогодні, завтра та надалі»,— розповідав він в другому інтервʼю.
В його житті було багато соціального. Будував квартири для працівників, пропрацюєш 15 років в компанії — отримай житло. Платив 18% орендної плати і планував її підняти до 20%, та вважав, що всі мають триматися такого рівня. Хоча, і визнавав, що житло та висока орендна плата — це не тільки соціалка, а спосіб попередити відтік пайовиків і кадрів.
Разом з тим, це був прагматичний бізнесмен, який легко прощався з 45 тис. свиней і молочними фермами, коли не знаходив там економіки. Чи та ж модель кукурудзяної монокультури, яка після експериментів Хрущова, мʼяко кажучи, не віталась в Союзі.
І як вершина контраверсійності — голосування проти незалежності України на початку 90-х. Цим фактом він пишався. При цьому маючи звання Героя України. Ці дві обставини у Леоніда Григоровича не викликали внутрішнього конфлікту.
Я свідомо не пишу про його життя і заяви під час повномасштабного вторгнення. Всі інтервʼю в цей період супроводжувались роздратуванням і злістю. Спрямовував він це на журналістів, але відчувалась якась глибока образа на всіх. Він не вірив, що буде велика війна, що росіяни нападуть і водночас не вірив тим, хто це хоч якось допускав. Ще до того, як стати публічними, до мене кілька разів доходили чутки начебто він «заправляв російські танки» чи «домовився, щоб «Землю і Волю» не чіпали». Підтверджень цьому я не знайшов, але не будемо в цю частину пірнати, це царина правоохоронних та судових органів.
Це була суперечлива і непроста людина, що, мабуть, теж визначає масштаб особистості.
