Кирило Бондаренко: В агро я реалізувався як професіонал, а сьогодні захищаю цінності, заради яких живу
20 хвилин — стільки ми змогли проговорити з Кирилом Бондаренком у коротке вікно між виконанням його підрозділом бойових задач. Багато хто з ринку знає Кирила як комерційного директора Білоцерківського елеватору OLAM International. Нині він командир роти спеціального призначення Національної гвардії, що займається знищенням ворожої бронетехніки.
Кирило — донеччанин. Що таке війна, він добре знає ще з 2014 року. Вже тоді він розумів, що повномасштабне вторгнення неминуче. 24 лютого 2022 р. одного його погляду було достатньо дружині, аби зрозуміти, що він піде воювати.
Під час АгроЕкспедиції Посівна 2023 разом з партнерами та «Фондом Руслана Шостака» ми запустили збір коштів на пікап для підрозділу Кирила Бондаренка. Залишилось зібрати зовсім небагато. Тож просимо, дорогі читачі, допомогти нашому колезі знищувати техніку ворога.
За 20 хвилин Кирило розказав, як виглядають агрокомпанії на прифронтових територіях та як можна дати їм нове дихання, чи досі в армії процвітає «совок» і як взагалі змінилося життя за неповні півтора роки. І звісно, про важливість пікапу на передку.
Latifundist.com: Кирило, розкажи трохи, де ти зараз служиш?
Кирило Бондаренко: Наразі я командир роти спеціального призначення Національної гвардії, який займається знищенням бронетехніки. Ми розвідуємо цілі і знищуємо їх. Після перемоги конкретніше розкажу, чим ми займаємось. Зараз це буде неправильно.
24 лютого 2022 р. я прийшов в армію звичайним солдатом-стрільцем. Коли ворог був біля Києва, ми стали на захист столиці. З часом організаторські здібності та морально-ділові якості стали більш затребуваними — я очолив підрозділ з 30, а потім з 50 чоловік. Отримав молодшого сержанта, а вже восени став офіцером. Був командиром взводу, далі довірили роту.
Latifundist.com: Прогнали росіян від Києва, як далі пішла служба?
Кирило Бондаренко: Після Києва ми поїхали виконувати завдання на Харківщині, Донеччині. Тобто весь час був і є в активній фазі. Мав поранення, відносно легке. Але саме воно підштовхнуло до думки, що треба міняти піхоту на інший напрям, де я можу бути більш корисний — організувати людей, ставити завдання, контролювати їх виконання, забезпечувати всім необхідним підрозділ.
Не таємниця, що в армії брак офіцерів. А я ж закінчив Донецький університет внутрішніх справ, тож певний досвід мав.
Latifundist.com: Як донеччанин, ти точно не 24 лютого дізнався, що таке війна.
Кирило Бондаренко: Знаєш, я ще у 2014 році хотів стати на захист Батьківщини, але після родинної наради вирішили, що залишусь з сім’єю. Та після тієї розмови я сказав дружині, що як прийде повномасштабка, я йду без попередження. Я вже тоді розумів, що повномасштабне вторгнення неминуче, і це лише питання часу.
Latifundist.com: Де тебе зустріло 24 лютого?
Кирило Бондаренко: Вдома. Ми прокинулися від вибухів у Борисполі, тремтіли вікна. У мене було все зібране, тому дружина все зрозуміла.
Latifundist.com: Артем Бєлєнков нарікав, що в армії досі багато совку, офіцерів, яким плювати на солдатів. Стикаєшся з цим?
Кирило Бондаренко: У піхоті солдати постійно стикаються з обстрілами, штурмами, і, на жаль, дійсно, є командири, яким пох**й на людей.
Це команди «стой там, иди сюда», хаотична зміна наказів. На жаль, ми теж потрапляли на таке керівництво. Це коли ти приходиш на нараду о 19:00, де тобі кажуть, що о 5 ранку ти маєш зайти на позицію, яку ти до цього не розвідав, не вивчив і взагалі не розумієш обстановку. Тобі кажуть: «Нічого страшного, прийдете — там все розкажуть». Це повна фігня, яка досі не викорінена.
Latifundist.com: Які твої принципи, як командира?
Кирило Бондаренко: Я притримуюсь принципу, що правильно виконана задача — це передусім правильно поставлене завдання. Якщо ти неправильно достукався до солдата, який іде на завдання і сьогодні може загинути чи отримати поранення, не доніс, що від нього потрібно — то це питання до тебе, як командира.
Latifundist.com: Бачив шеврон з назвою твого підрозділу — «Банда Кіра».
Кирило Бондаренко: Так і є, «Банда Кіра» — це неофіційна назва нашого підрозділу, поки ми були в піхоті. Я пишаюсь цими людьми, бо в ньому багато донецьких хлопців, з якими ми дружимо дуже давно, а також хлопців з усієї країни, для яких Батьківщина не просто слово. Це унікальні люди — від кандидата технічних наук до хлопця, який в слові х*й робить три помилки. Але всі ми звʼязані однією метою: деокупація наших територій і незалежна Україна.
Latifundist.com: Є відчуття, що агро — це щось з минулого життя?
Кирило Бондаренко: Трохи є. Але агро про себе весь час нагадує. Бачив у Донецькій, Харківській областях знищені вщент господарства, з якими раніше працював. У прифронтовій зоні — Слов'янський, Краматорський, Покровський район — поля кинуті. А на деокупованих — там тисячі гектар замінованих полів, посадок. Думаю, агросектор років 30 ще буде приходити до тями.
Latifundist.com: У тебе є в підрозділі аграрії?
Кирило Бондаренко: Ні, але я бачився з невеликими і середніми фермерами, які досі працюють на сході. Вони на грані виживання. По-перше, не зібрали минулорічний врожай. У когось розтрощені активи. Мова у них навіть не стільки, як розвивати господарство, а банально, як утримати сім’ю. Вони ні до чого не готуються, а чекають принаймні хоч якоїсь компенсації. А далі, як і у мене — ніяких планів.
Військово-цивільним адміністраціям не особливо-то до аграріїв, у них пріоритет — армія, біженці. Хоча аграріїв з цих регіонів можна задіяти. Армію ж треба утримувати, солдатам треба їсти. Можна не везти зі Львівщини продукти — дайте можливість їх виростити і виробити тут, на сході. І таким чином — підтримати людей і зекономити на логістиці.
Latifundist.com: Круто, і здається, що ідея на поверхні.
Кирило Бондаренко: Уяви собі — сотні тисяч здорових чоловіків, які їдять кожного дня. Які хочуть щось з’їсти за межами того, що привозять. Починаючи від кіосків з шаурмою, закінчуючи нормальними закладами, де можна з’їсти біфштекс чи бургер. Мені здається, столовки, які є у прифронтових містах, ніколи в житті таких грошей не заробляли як зараз. До умовних бургерних, яких там кілька штук на місто, стоять черги.
Коли тебе виривають з ж*пи, дають два дні помитися-поголитися, всі хочуть виїхати у прифронтове містечко, хоч трохи насолодитися тихим спокійним життям. Чому б не розвернути програму з переробкою, харчопромом на сході, щоб і селянам, і бізнесу, і армії допомогти? У нас до біса креативних людей, які це можуть зробити.
Вже кілька разів себе ловив на думці, кого би знайти, щоб зайти в цю історію. Навіть продумав бізнес-концепцію.
Latifundist.com: Розкажи чому такі важливі автівки на передку?
Кирило Бондаренко: На прифронтових територіях доріг немає. Вони розбиті або снарядами, або гусеницями, або ще якось. Ми коли виходимо на дистанцію, щоб вразити техніку, то переміщаємось польовими дорогами. Є такі місця, куди навіть джипи Mitsubishi L-200, не пройдуть. Просто не вистачає потужності. Ми отримали кілька Humvee (Хамві) — їх два на роту. Але цього вкрай мало.
Нам треба потужні машини, які можуть возити вантажі, передусім боєкомплект, а він багато важить. Коли десь у полі застряєш, то одразу наражаєшся на загрозу, ти стаєш зручною ціллю.
Тому будемо дуже вдячні, якщо допоможете отримати пікап. Не хочу скаржитися — загалом забезпечення нормальне, просто є потреба в транспортних засобах. Скільки б не купляли — дуже багато знищується. Плюс чимало витрачаємо коштів на ремонт комплектуючих.
Latifundist.com: У тебе сильно змінилось оточення після 24 лютого? Хтось себе проявив по-особливому, а інший навпаки — бив в груди, а потім розчинився.
Кирило Бондаренко: Ти ж розумієш, у мене все почалося з 2014 року. Основне коло змінилося ще тоді. Хто відкрито чи латентно підтримував сепарів — я викреслив одразу. Але і після повномасштабного вторгнення були люди, як ти кажеш, які били спочатку себе в груди, а потім кудись зникли.
Загалом же війна навчила жити сьогодні і зараз. Планів на життя — їх немає. Бо це якийсь інстинкт самозбереження, коли ти думаєш, як зберегти своє і побратимів життя сьогодні, а не думати про щось далекосяжне. Бо це передусім концентрація.
Чи залишусь в агро? Хтозна. Може, мій досвід в армії буде корисним, аби його передавати далі. Але знаєш, всі ці виклики в агро — кризи форвардів, падіння цін, вигорання на роботі — зараз здається дитячим садком. В агро у мене була реалізація себе як професіонала, а сьогодні — це захист цінностей, заради яких живеш. І наостанок:
Слава Україні!
Героям Слава!
Смерть ворогам!
Костятин Ткаченко, Latifundist.com
