Мільярд гривень у переробку пшениці дурум і макаронну фабрику: Як Західний Буг планує стати «другою Barilla» в Україні
Переробка твердих сортів пшениці в Україні досі залишається нішевою справою. При чому існуючі гравці ринку перемелюють і тверду, і м’яку пшеницю на одному млині. Але «Західний Буг» обрав інший шлях — будує перший в Україні млин, спеціалізований саме на переробці пшениці дуруму. Чому в останній момент компанія вирішила будувати окрему лінію для твердої пшениці? Де братимуть сировину, якщо після запуску першої черги планують переробляти 80 т дуруму на добу? Як виглядає економіка цього бізнесу і чи буде куди продавати продукцію? Про все це розпитали у керівника проєкту «Млин та макаронна фабрика» Володимира Бойчука.
Latifundist.com: Коли вирішили йти у переробку пшениці та виробництво макаронів?
Володимир Бойчук: У 2019 році в холдингу прийняли рішення впроваджувати вертикальну інтеграцію — переробляти те, що вирощують. Почали розробляти проєкт, вести перемовини з постачальниками. У 2021-му вже підписали перші контракти, і на початку 2022-го завезли обладнання для виробництва макаронів. Але через повномасштабне вторгнення проєкт поставили на паузу. Відновили його лише в середині 2023 року, а безпосередньо будівництво вже у 2024-му.
Восени того року змінили концепцію і придбали спеціальне обладнання для помолу твердої пшениці — дуруму. Це буде перший такий млин в Україні.
Latifundist.com: Компанія заявляє, що будує перший млин для помелу твердих сортів пшениці. Але ж ваші колеги — «Вілія», «Віліс» і «Аміна» — теж її переробляють.
Володимир Бойчук: Зараз поясню. Від початку в проєкті було закладено ідею молоти як м’яку, так і тверду пшеницю на одному млині — «м’якому» (це такий сленг у борошномелів). Продавці обладнання запевняли: «Ви зможете використовувати будь-яке зерно, усе борошно піде на макарони, ніяких проблем не буде». Але на тристоронніх зустрічах італійці попереджали, що технології помелу м’якої і твердої пшениці зовсім різні. Саме тоді я прийшов працювати в компанію і також зауважив, що молоти разом недоцільно. Є чітка технологія. Так, можна змолоти дурум і на «м’якому» млині, але вихід основного продукту буде значно менший. При цьому ми отримаємо 50% продукту, який потім нікуди буде збути.
Плюс, я вважаю, що внутрішній ринок не зможе «проковтнути» весь обсяг нашого борошна. Тому нам потрібно виробляти семоліну (борошно з твердих сортів пшениці, що використовується для приготування макаронних виробів, зокрема пасти — ред.) світового рівня — з тими характеристиками якості, які вимагають макаронні фабрики в Європі. А це неможливо отримати на «м’якому» млині. Коли ми сіли і все прорахували, то зрозуміли, що для дуруму потрібен окремий млин.
Так, спроби у колег — наприклад, у «Вілії» — молоти тверду пшеницю на «м’якому» млині, були, але це зовсім інша технологія. Ми дружимо, ділимося досвідом, але підходи до цього маємо різні.
Latifundist.com: Давайте все ж конкретизуємо, чим відрізняється помел твердої пшениці на «м’якому» млині від помелу на спеціалізованому?
Володимир Бойчук: Якщо молоти тверду пшеницю на «м’якому» млині, ви отримаєте тільки 15–20% якісного продукту першого ґатунку. Решта — 50% другого ґатунку, який у нас практично не застосуєш ніде. Італійці його використовують для піци, але в Україні такого великого ринку немає. При наших планах у 80 т на добу (перша черга) — це величезні обсяги борошна «другого ґатунку», який нам просто нікуди подіти.
Натомість спеціалізований млин для дуруму, який ми зараз ставимо, дозволяє отримувати до 72% семоліни — саме те борошно, яке потрібне для макаронів. «Відходів» буде лише 8–10%, і то їх можна ще зменшити до 6% за рахунок точного налаштування. Це зовсім інша ефективність і технологія.
Latifundist.com: Спілкувався з однією компанією, яка розглядала для себе таке переобладнання млина, то їм сказали, що потрібні два фотосепаратори, ціна яких — майже мільйон євро. Власник тоді сказав: «Та мені весь млин дешевше обходиться. Навіщо мені це?».
Володимир Бойчук: Це дійсно так. Маржинальність у цьому бізнесі становить близько 5–7%. Тому потрібні оптимізації: мінімальна кількість персоналу та максимальна автоматизація.
Latifundist.com: Коли приблизно плануєте запускатися?
Володимир Бойчук: У вересні цього року хочемо запустити макаронну фабрику і у жовтні — млин. Станом на зараз вже готується до монтажу перша черга макаронної фабрики.
Наша ціль зробити в Україні «другу Barilla» (італійська харчова компанія, яка є найбільшим у світі виробником макаронних виробів — ред.). І ми насправді маємо все для того, щоб по якості нічим не поступатися італійським виробникам.
Latifundist.com: Яке обладнання обрали?
Володимир Бойчук: У нас гарні турецькі млини. Турецькі виробники настільки сильно просунулися в борошномельній галузі, що майже не поступаються за якістю іншим світовим виробникам. Макаронні лінії — італійські, бо їм просто немає альтернатив у світі.
Latifundist.com: Вже можете озвучити суму інвестицій в проєкт?
Володимир Бойчук: Загалом — мільярд гривень.
Latifundist.com: На яку проєктну потужність плануєте вийти по млину?
Володимир Бойчук: Перша черга — 80 т на добу для дуруму і 150 т на добу для м’яких сортів пшениці. Друга черга дозволить збільшити потужність ще на 200 т для дуруму і 300 т для м’яких сортів. Всі, коли чують ці цифри, задаються питанням: а де ж ми візьмемо стільки сировини?
Latifundist.com: Випередили моє питання. А справді — де?
Володимир Бойчук: Орієнтуємося на світову практику — як-от у Польщі, Угорщині чи Словаччині: контрактне вирощування. На Заході України умови для вирощування твердих сортів пшениці кращі — більше вологи. Я не агроном, але знаю, якщо не прогавити «вікно» збору — можна отримати гарний врожай.
Latifundist.com: А чи цікавилися у фермерів, чи готові вони вирощувати? Чому питаю — бо пам’ятаю, як Ярослав Мазуренко з «Вілії» на одній із конференцій розповідав, премія на твердих сортах хороша, але не співмірна з витратами на вирощування.
Володимир Бойчук: Частково погоджуюся повністю з Ярославом. Але тут питання: а хто ціну виставляє?
Latifundist.com: Покупець.
Володимир Бойчук: Якщо ми дамо таку премію, яка влаштовує продавця, то вирощувати будуть зацікавлені не тільки дрібні фермери, а й агрохолдинги. Поки що я не готовий називати конкретні цифри, бо ми ще розробляємо формулу, щоб і аграріям було цікаво вирощувати, і нам — працювати з цією сировиною.
Latifundist.com: А порівняйте ціноутворення з мʼякими сортами.
Володимир Бойчук: З м’якими сортами простіше, бо там є біржа, є зрозумілі ціни всередині країни, є ціни в порту — рахується все дуже легко. А оскільки великий трейд не так активно працює з твердими сортами, то ми дивимося на Італію і відповідно від того рахуємо прийнятну ціну. Плюс тверда пшениця має меншу врожайність, ніж м’яка. Тому рахуємо різницю, щоб компенсаційною вартістю перекрити ці втрати або собівартість вирощування. І, в принципі, економіка «танцює». Тому повторюся: ключове питання — яку премію дати фермеру, щоб йому стало цікаво.
Latifundist.com: Якщо не помиляюся, дурум дорожчий за м’які сорти в районі 100 €/т.
Володимир Бойчук: Та ні, менше.
Latifundist.com: А затрати на вирощування тоді які?
Володимир Бойчук: Важко поки сказати. Але важливо те, що ми з програмою вирощування в комплексі надаємо ще й агрономічний супровід, передаємо всю технологію.
Latifundist.com: По аналогії з програмою вирощування цукрових буряків, яку ви вже відпрацювали?
Володимир Бойчук: Абсолютно правильно, йдемо за тією ж схемою. Якщо воно працює по буряках, то чому б і ні по дуруму? Даємо аграрію насіння, технологію. Плюс готові викупати надлишок у тих, хто працює «на стороні».
Latifundist.com: На яке співвідношення давальницької і власної сировини плануєте вийти?
Володимир Бойчук: Плани на 2027-й рік: 80 тис. т давальницької і 30 тис. т з власних полів.
Latifundist.com: Цікаво, можливо ви вивчали статистику, скільки зараз сіється дуруму в Україні? Це, мабуть, менше навіть вашої потреби?
Володимир Бойчук: Так, менше, але точної статистики немає. Загалом, якщо нам з ринку треба викупити 80 тис. т, то в площах вирощування це 10-11 тис. га.
Latifundist.com: З «Вілією» доведеться конкурувати, адже ви в одній сировинній зоні?
Володимир Бойчук: По твердій будемо швидше дружити — викуповувати у них. А от за м’яку будемо конкурувати, бо у західних областях 2 класу не так і багато — я б навіть сказав, що є жорсткий дефіцит. А от з дурумом, думаю, вони нам поступляться.
Latifundist.com: Ярослав Мазуренко також розповідав, що через кліматичні умови і відсутність районованих сортів раз на три роки аграрії, які вирощують дурум, отримують фураж. «Вілія» довго експериментувала, а потім перейшла на німецько-французьку селекцію, якось адаптували сорти і технології. Ви морально готові, що перші роки можуть бути невдачі?
Володимир Бойчук: Ну, для цього і є наша програма. По-перше, це контрольовані сорти, які ми вже перевірили на своїх полях. По-друге, ми маємо три роки досвіду експорту і знаємо, що буде непросто, і багато буде невдач, особливо для тих, хто вперше заходить у цю історію разом з нами. Але для цього ми маємо окремий Центр аграрного розвитку, агрономів-консультантів, які регулярно приїжджатимуть на підприємства з консультаціями.
По-третє, чому говорять про фураж? Бо, повторюся, є дуже вузьке «вікно» збору врожаю: наприклад, якщо пшениця дозріла, її треба швидко зібрати, і якщо вона хоч трохи підмокне — одразу падає число падіння, і вона стає фуражем. Це «вікно» збору — всього 5-7 днів. І з нашої практики ми обмежуємося тільки кількістю комбайнів і можливістю прийняти зерно на елеватори. Якби у нас було більше техніки — комбайнів, тракторів, розширена пропускна спроможність елеваторів — ми б сіяли більше на своїх полях.
Latifundist.com: Чи у вас є план Б на випадок, якщо не вдасться зібрати необхідний обсяг сировини в Україні — адже аграрії можуть не виростити потрібну кількість або буде багато фуражу — і доведеться дурум імпортувати?
Володимир Бойчук: Так, ми розглядали такий варіант. Їздили в Марокко, де вже реалізований подібний проєкт. І марокканці працюють на канадській пшениці: вона високобілкова, має гарну скловидність, дуже яскравий жовтий колір — справді класний продукт. Але він супердорогий. Ми розглядали можливість викупляти певний обсяг такої пшениці, щоб міксувати партії. Бо ті 80 т на добу (перша черга), про які я вам казав, ми розраховували, виходячи з власних можливостей по вирощуванню. Але розуміємо, що потрібно також контрактуватися, вчити аграріїв, щоб у 2027-му мати обсяги і на чужих полях.
Latifundist.com: Які ринки збуту розглядаєте?
Володимир Бойчук: Якщо говоримо за переробку м’якої пшениці, то 80% піде на внутрішній ринок. Це на першому етапі. Що стосується семоліни, то 60-70% плануємо експортувати.
Latifundist.com: А чи буде для нас місце на зовнішньому ринку? Італійці ж основні «законодавці мод» в цій галузі. Чим будемо брати — дисконтом чи є ще якийсь план? Бо ж у нас немає іміджу виробника дуруму чи продукції з дуруму.
Володимир Бойчук: Розумію ваше питання. Ну, будемо демпінгувати — але це не факт. З мого попереднього досвіду (це вже друга макаронна фабрика, яку я будую), я імпортував семоліну з Угорщини. І якщо я продаватиму тут за тією ж ціною, за якою я купував в Угорщині, то, в принципі, «дайте два», як то кажуть. Чисто по пам'яті, ціна була 570 €/т, мінус 120 €/т після розмитнення. Тобто, якщо я зможу за таку ж ціну або з невеликим дисконтом доставити в Польщу, думаю, всі будуть задоволені. Бо поляки теж закуповують в Угорщині. Доставка — борошновозами (бо цукор ми теж так веземо).
А щодо того, чи чекають нас: от «Вілія» перші кілька машин у Польщу продала — і всі були задоволені. Тобто нас готові розглядати.
Крім того, «Західний Буг» вже три роки вирощує дурум, і останні два роки продає його в Італію світовим борошномелам. Тому з упевненістю можу сказати, що наше зерно якісне. Наші агрономи постійно досліджують нові сорти, щоб досягти потрібних якісних характеристик — білку, натури тощо.
Latifundist.com: Виходить, що Європа для вас основний ринок?
Володимир Бойчук: Так, Європа буде основним ринком. Хоча, звісно, це може бути і Близький Схід, але треба прораховувати логістику. Європу можна розглядати у двох контекстах: як B2B (макаронні фабрики — в найближчих країнах їх достатньо: прибалти, поляки, та ж Угорщина), так і B2C (private label для однієї-двох-трьох мереж). Бо з потужностями 150 т на м’якому млині — навіть для внутрішнього ринку це вже серйозні обсяги.
Latifundist.com: Зараз ситуація з експортом до ЄС не така вже й проста — там вирішили не продовжувати дію автономних торгових заходів (АТЗ), які були ухвалені після початку повномасштабної війни. Чи вивчали ви це питання стосовно вашої продукції?
Володимир Бойчук: Все залежить від того, під яким кодом ми будемо експортувати. По борошну можуть бути певні нюанси і проблеми. А по семоліні — поки не знаю, тому не готовий коментувати.
Latifundist.com: І останнє питання. Пам’ятаю, якось на одній з конференцій Світлана Нікітюк з Епіцентр Агро сказала, що борошно — це вмираюча галузь, з маржинальністю лише 1-2%. І при цьому ця компанія запускала свого млина. Очевидно, думку про вмираючу галузь ви не розділяєте?
Володимир Бойчук: По-перше, ми чудово розуміємо, що на внутрішньому ринку є проблеми, бо населення зменшується. Але треба дивитися на зовнішні ринки, де нас все більше впізнають. Родіон Рибчинський і «Спілка борошномелів України» активно рекламують Україну на світовому ринку. У нас уже з’явився Іран, дуже активний Ірак. Туреччина продає туди обладнання, тож потенційно можемо постачати і борошно, бо всі вони будуть переробниками. Якщо озирнутися довкола, можна знайти свою нішу і свій ринок.
Та й філософія наша така: ще якихось 15-20 років тому цукровий бізнес компанії займав лише 0,3% ринку цукру. А зараз — 33%. Тобто ми знаємо певну формулу.
Так, буде важко — ніхто не каже, що буде легко. Але є спосіб: входиш у ринок, а далі вже «розправляєш лікті». А скільки зараз дрібних, маленьких млинів по селах і райцентрах? Вони просто не витримають конкуренції. А це все обсяги: тут шматочок, там шматочок.
