Як 30-річний Михайло Воронич побудував зернотрейдера, що обігнав частину ABCD. І так, ми запитали про Іран, ОПЗ та Міндіча
Джерело фото: Latifundist.com
До повномасштабної війни про Arista Trade мало хто чув. Та за короткий час вона увірвалась в топ зернотрейдерів. У 2024-му компанія експортувала 3,6 млн т зерна і вийшла в топ-5 українських агроекспортерів — вище частини мультинаціональних компаній. І це без власних елеваторів, терміналу чи вагонів.
Разом із обсягами прийшли й питання. У медіа недавно з’явилися матеріали, де стверджується начебто компанія постачала кукурудзу в Іран, імпортувала звідти карбамід і що стоїть за нею не хто інший, а сам Тимур Міндіч.
У інтерв’ю із співвласником і CEO Arista Trading Михайлом Вороничем, говоримо про Іран, Міндіча, ОПЗ, маржу в торгівлі і долю нових зернотрейдерів.
Latifundist.com: Останні кілька років на ринку мені постійно радять зробити з тобою інтервʼю. Основний меседж: зʼявились майже нізвідки, експортують мільйони тонн, все завʼязано на Вороничу. Бачив статистику за календарний 2024 рік, там ви були в пʼятірці найбільших експортерів, вище частини ABCD. Скільки тоді експортували і скільки в 2025-му?
Михайло Воронич: Якщо брати календарний рік, то в 2024-му ми експортували 3,6 млн т. Торік — 2,8.
Latifundist.com: Чому знизились обʼєми?
Михайло Воронич: Три фактори: більш складна логістика, загалом менший обсяг врожаю, і мита, які зменшили експорт ріпаку і сої.
Що стосується цього року, будемо дивитися по ситуації. З одного боку, через логістику обсяг може бути меншим, з іншого — за рахунок більшого врожаю кукурудзи експорт може навіть збільшитись. Минулого року була зупинка в експорті кукурудзи влітку. Думаю, цього року вона буде їхати до серпня-вересня. Можливо, навіть перейде на вересень.
Latifundist.com: Ви активно заявили про себе на початку вторгнення. Тоді зʼявилось багато трейдерів, зайшли непрофільні гравці. Високі ризики, але маржа все перекривала. Зараз вона мінімальна, легко зайти в мінус. Чи відбулось прорідження ринку, про яке кажуть останнім часом?
Михайло Воронич: Воно вже відбулося. Ти подивись, скільки українських трейдерівзалишилось, які помітні на ринку. Їх не так багато. Я щось вантажу, «Менора», Granova. Все, більше нікого. Я не беру гравців типу «Кернела» чи «НІБУЛОНа». Хоча в 2022 році тільки лінивий не став трейдером.
Latifundist.com: За рахунок чого ви втрималися?
Михайло Воронич: У 2022–2023 рр. ми зрозуміли кілька речей, які, мені здається, багато хто недооцінив. І за рахунок них ми виросли сильніше.
Ми не фокусувалися на тому, щоб вантажити все підряд — пшеницю, кукурудзу, «все». Ми концентрувалися на одній-двох позиціях. Спочатку — соняшник. Потім — соя і ріпак.
Головний прорив стався саме в момент, коли зерновий коридор відкрився, а потім у 2023-му закрився. Тоді було найбільше паніки. Фермер уже ніби й готовий продавати — ціна більше влаштовує, вже стали потрібні гроші.
Коридор закривається, а паралельно починається врожай ріпаку. Його фактично експортували ADM і Cargill до війни, і вони не змогли швидко перебудуватись на Дунай після закриття коридору. А коридор закрився якраз на старті врожаю ріпаку.
Фермер був налаштований продавати — і ріпак треба було кудись «виставити». За 2023 рік, за сезон, ми були №1 експортером ріпаку — більше, ніж ADM і Cargill.
Latifundist.com: Як ви налаштували логістику?
Михайло Воронич: Ми тоді фактично єдині змогли вибудувати схему, де на Дунаї одночасно стояло 4–5 барж, і вони прямим варіантом — без складів, без накопичення — їхали в Констанцу. У Констанці у нас стояв плавкран, він прямим варіантом перевалював баржі на великі судна 40–50 тис. тонн.
По цій моделі ми працювали і в Одесі на «Новотех-Термінал». І, по суті, по багатьох позиціях працюємо так і зараз: мінімум складу, максимум прямого варіанту. Через це у нас була економія на перевалці. У 2022–2023 вона доходила до $8/т — просто тому, що ми не ганяли через склад.
У той час конкуренти часто продавали через термінали з великим дисконтом — умовно мінус $40–50 — порівняно з тим, що робили ми.
Latifundist.com: Але ж «Теус» і інші оператори теж працюють прямим варіантом.
Михайло Воронич: Вони почали робити це пізніше. І я говорю саме про ріпак: з ним так системно працювали лише ми.
Latifundist.com: А хіба принципово, це ріпак чи умовно кукурудза?
Михайло Воронич: Ажеж, важливо. Вибір культури сильно підняв нам репутацію і комунікацію з фермерами. Ріпак зазвичай вирощують більш ефективні підприємства: агрохолдинги, середні виробники. Їх не треба переконувати. Вони самі нас шукали — тоді ріпак, по суті, ніхто не купував так, як ми.
Цей вибір дав можливість після цього розширити співпрацю з агрохолдингами. І влітку, як тільки коридор закрився, ми відмовилися від усіх товарних позицій, окрім ріпаку. Потім додали сою. Весь цей час я не торкався пшениці, кукурудзи, ячменю — я навіть не дивився на них.
Логістичні болі
Latifundist.com: Що зараз найбільше болить в роботі?
Михайло Воронич: Логістика. Але не порти — залізниця. Те, що гарантовано могло приїхати за 3–4 дні, сьогодні їде 13–15. І проблема починається від моменту навантаження до відвантаження в порту.
Навантаження сповільнюється через мороз, світло, обстріли, комендантську годину. Вагони їдуть повільніше — через обстріли, відсутність електроенергії, проблеми з електротягою на маршруті. В порту — те саме: погода, обмерзання, треба розігрівати люки, брати проби. То є світло, то немає, то є генератор, то зламався. Все розтягується: те, що було 3 дні — стає 13–15.
Latifundist.com: А темпи навантаження на судна?
Михайло Воронич: Я би сказав, уповільнилися в півтора-два рази. Але це залежить від ситуації з обстрілами в Одеському районі і від погоди. Погода була завжди фактором, але ця зима — найскладніша з тих, що я пам’ятаю з 2011–2012 років. І вона співпала з війною, обстрілами і купою інших проблем. Це створює труднощі для всіх — фермера, трейдера, логістів.
Latifundist.com: Що по культурах? Ти працюєш тими ж об’ємами?
Михайло Воронич: Відмовився від пшениці взагалі — на моменті немає сенсу, бо немає маржинальності. Моїми основними культурами завжди були ріпак і соя. Зараз вони їдуть менше через експортне мито. Тому залишається кукурудза. Тож основний набір — кукурудза, ріпак, соя.
Пшениці в 2025 році ми зробили 400 тис. тонн — і особливо нічого на ній не заробили. Бо напрямок дуже «вибитий» — є гравці, які платять дуже високу ціну, умовно, той самий Louis Dreyfus. І я не до кінця розумію їх мотивацію. Можливо, вони хочуть забрати частку ринку й потім «грати» нею. Але зі сторони це не виглядало як прибутковий трейд для мене.
Секрет в швидкості
Latifundist.com: Які ще ваші переваги, яких нема в інших гравців?
Михайло Воронич: Це швидкість рішень. У нас немає довгих погоджень. Якщо я бачу, що напрямок не працює — я його зупиняю. Бачу можливість — заходжу швидко. Таке рішення як відмова від інших культур у багатьох компаніях забрала би купу часу і погоджень. У нас — ні.
Latifundist.com: Був момент, коли швидке рішення буквально врятувало угоду?
Михайло Воронич: В 2024 році ми отримали пряме влучання по судну. Це було судно Aya з пшеницею, йшло в Єгипет. Поруч із Суліною прилетіла ракета, повністю відірвало кришку третього трюму.
Що робить половина компаній? Підключає юристів, рятувальні операції, мільйони доларів, роки процесів. Ми ж одразу знайшли судно, яке розвантажувалося в Констанці. Затягнули пошкоджене судно, поставили кран, перевантажили вантаж на інше судно. Домовилися із судновласником змінити чартер з Одеса–Єгипет на Одеса–Констанца. Він зафіксував свої збитки, ми — свої.
Ми втратили приблизно $600 тис. Але ми за день зафіксували збитки, закрили питання і покупець у Єгипті отримав товар в строк. Без багаторічних судів і конфліктів.
І це знову про ті самі пункти: швидкість рішень, відсутність довгих погоджень, репутація, готовність брати слухавку навіть уночі. Це і дало нам можливість вирости до певного розміру трейдера.
Latifundist.com: На ринку жартома кажуть: «Міша не спить», мовляв, Aristaфактично one-man show. Це близько до правди?
Михайло Воронич: Я б не сказав. У нас сильна команда, особливо execution і бухгалтерія. Але так, я одночасно беру участь у всьому: від того, яке судно ставити і як його завантажувати, до експорту, митниці, закупівлі, роботи з великими клієнтами. Я фрахтую всі судна, продажі — це виключно за мною.
Тобто весь комерційний процес — від початку до кінця — я намагаюся відчувати сам. Коли ти його відчуваєш, ти краще торгуєш. Ти бачиш неефективності й можливості заробити там, де інші вже не бачать.
Latifundist.com: Це не створює ефекту bottleneck, коли все замикається на одній людині?
Михайло Воронич: Ні. У нас комерційні рішення зав’язані на одній людині — що купувати, куди продавати, що фрахтувати. Але якщо я на певний час перестану це робити, ми просто зупинимо торгівлю. Бізнес не впаде, ми не втратимо грошей, але зупиниться.
Latifundist.com: Коли маржа повернулася до довоєнного рівня, а подекуди стала мінусовою, не було спокуси просто поставити торгівлю на паузу?
Михайло Воронич: У нас не було жодного збиткового місяця за весь час роботи. Так, маржа зменшується. Але ти постійно шукаєш, на чому можна заробити.
У нас 36 людей у компанії. Я можу переорієнтувати команду на інший бізнес, можу оптимізувати. У нас немає кредитора, немає кредитної лінії, яку потрібно «крутити» будь-якою ціною. Якщо я бачу, що це неефективно й можна втратити гроші — я зупиняю.
А коли з’являється маржа — ти завжди можеш повернутися. Даєш трохи кращу ціну, кращу логістику, кращий сервіс, береш слухавку — і товар знову їде до тебе. Питання тільки в тому, з якою репутацією ти ставиш бізнес на паузу.
Latifundist.com: З приводу кредитора. Всі віддають тобі належне як трейдеру. Але не раз чув думку, що на ринку з низькою маржею яким би ти не був талановитим, без фінансового плеча довго не протягнеш. Відповідно навколо компанії звучать різні прізвища «одеських покровителів».
Михайло Воронич: Та я в курсі, тільки щоразу нові прізвища. Спочатку називали Альперіна, тепер Міндіча. Люди, мені здається, переоцінюють значення цього бізнесу. У глобальному масштабі він дуже маленький і нецікавий.
Люди в 30 років будують мільярдні компанії. А тут думають, що в Україні важко зробити зернотрейдера. Бізнес зернотрейдингу існує 200 років. Якщо ти робиш елементарні 4–5 пунктів, ти будеш ефективнішим, будеш заробляти, і з часом ці кошти накопичуються як обіговий капітал.
Latifundist.com: Ще на ринку ходять чутки, що у вас «зелений коридор» — фітосанітарка, митниця, все швидше, ніж у інших.
Михайло Воронич: Це найсмішніше, що можна було вигадати. Але і це я теж чув. Для розуміння: рік тому БЕБ арештував весь наш товар на суднах по двох компаніях. Провели перевірки, нічого не знайшли, зняли арешти. Але судна стояли.
У нас проблем, зупинок і стопів не менше, а часто більше, ніж у інших. Просто ми реагуємо швидко. Якщо виникла проблема — вирішуємо її того ж дня. Не тягнемо тиждень, поки судно нараховує демередж.
Щодо фітосанітарки — на сьогодні там немає якихось «платиш — проходиш». Подаєш документи, проходиш процедуру, отримуєш сертифікат.
Це не якийсь державний контракт із шаленою маржею, де варто пропихати своїх. Зернотрейдинг зараз — складний і маломаржинальний бізнес. І якщо хтось думає, що тут хтось має особливі переваги — будь ласка, заходьте і спробуйте. Просто ніхто не заходить. Бо боротися особливо нема за що.
Latifundist.com: Якщо зайти в реєстр судових рішень, вас там багато?
Михайло Воронич: Знайдеш 700–800 справ. Але там дублювання, одні й ті самі справи можуть мати багато засідань. Ми судимося з фермерами, які не повертають передоплати. Зараз є 2–3 такі кейси: ми дали передоплату — товар не відвантажили, ми повертаємо гроші через суд. Щоб із нами судилися — такого немає.
Іран і Міндіч
Latifundist.com: Зараз топ-тема — Іран. Тобі тема в якійсь мірі близька. Недавно зʼявилось відео нардепа Володимира Арʼєва, де він стверджує, що Arista«кришується» Тимуром Міндичем і що вона поставляла кукурудзу в Іран, а звідти імпортувала в Україну карбамід. Давай по черзі, ти поставляв туди зерно?
Михайло Воронич: У мене єдине питання до Ар’єва. Коли ви хочете зробити розслідування про когось — вам потрібно, як мінімум, звернутися за коментарем до того, кого ви розслідуєте.
Тож питання до Ар’єва: чому ніхто не спробував зв’язатися зі мною і отримати коментар? Я б дуже чітко дав відповідь на всі питання.
Тепер по суті. Ми відправляємо кукурудзу на FOB в Туреччину. Вони ж її перепродують туди, куди вони захочуть. Ми не можемо їм забороняти, умовно перепродати кудись за межі Туреччини.
Потрібно розуміти кілька факторів. Туреччина — це глобальний торговий хаб. Більша частина соняшникової олії, яка з України йде на Мерсин, потім переливається танкерами і перепродається в Сирію та Іран-Ірак. Перепродають і траками, і танкерами. Кукурудзу — значна частина так само йде далі. Пшеницю і борошно — вони перепродають по всій Африці.
Я знаю турків, які купували українську пшеницю, переробляли її разом з російською — на борошно — і продавали навіть у Венесуелу. Тобто вони настільки глобальні, що ти не можеш контролювати, хто куди що продає.
Latifundist.com: Ар’єв казав, що відстежував рух суден, начебто вони прямо йшли в Іран.
Михайло Воронич: По-перше, він каже, що ці судна ще й возять сюди добрива. Це неправда. Жодне з цих суден, наскільки мені відомо, ніякі добрива сюди не завозило. По-друге, судна зупиняються в Туреччині, потім ідуть далі. По MarineTraffic там «процедура вивантаження і завантаження». А що вони роблять фізично — ну окей, давай поїдемо і будемо перевіряти, та тільки хто нас туди пустить?
Latifundist.com: Давай перейдемо до добрив. Вас знають в основному як експортера. Чи ви все-таки імпортували добрива?
Михайло Воронич: Так, ми завозили добрива. У нашій групі є компанія «Агровєра», ми привозили на неї одне судно добрив, яке купили в SOCAR. Подивилися, поекспериментували, привезли 5 тис. тонн, продали.
Це азербайджанське добриво, вантажать або з Поті навалом, або з Туреччини — порт Трабзон — бігбегами. Ми взяли з порту бігбегами.
Latifundist.com: Вочевидь мова про інше. Ще в кінці минулого року на ринку були чутки, що в Україну поставили партію оманських добрив, які насправді вироблені в санкційних країнах.
Михайло Воронич: Так, Оман — це інша історія. Ми брали участь у перепродажі партії добрив, коли вона вже приїхала в Україну і була розмитнена: знайомі привезли, попросили допомогти продати як дистриб’ютор. У нас є канал збуту: дзвонять агропідприємства і питають, чи є добрива.
Ми перевірили всі документи про походження, і вони підтвердили, що добрива з Оману. Ми купили частину цієї продукції на згадану «Агровєру» і від неї продавали фермерам. Аграрії питали походження — я відповідав: «Оманське».
Latifundist.com: Ну і не можу не запитати: ти знайомий з Міндічем?
Михайло Воронич: Звісно, ні. Я думаю, він не знав про наше існування до того, як про нас написали.
Арʼєв взявся за нас, бо хтось підштовхнув його з наших конкурентів. Мовляв, «Ось, вони зв’язані з Міндічем», а йому треба медіаісторія. Кажуть: «Бенефіціару 30 років, він не може «без Карлсона» займатись експортом такими обсягами».
Latifundist.com: А як же документи, які він наводив?
Михайло Воронич: Там, здається, був тільки тендер на ОПЗ. Якщо про документи на добрива — які? Ми купили товар, отримали податкову накладну, зареєстрували, потім продали. Що там цікавого?
Перевалка на ОПЗ
Latifundist.com: Ти сам згадав про ОПЗ. Памʼятаю ще кілька місяців тому читав інтервʼю на NV.ua їх директора Ковальського, де він згадував, що ви чи не основний оператор, який там перевалюється. Як зайшли на ОПЗ?
Михайло Воронич: Ковальський працював задовго до того, як ми зайшли на перевалку. Ми з ним познайомилися під час конкурсу, кілька разів спілкувалися — і все. Ми подали заявку і виграли конкурс. Факт у тому, що, крім нас, ніхто не погодився на умови, які пропонував ОПЗ. Ми були єдиним учасником.
Latifundist.com: Ар’єв говорить, що нібито були кращі пропозиції.
Михайло Воронич: Аж ніяк. ОПЗ одразу поставив ключову умову — take or pay. Тобто ти зобов’язаний перевалювати 80 тис. тонн на місяць. Бери або плати. І ніхто, окрім нас, на це не підписався.
Їм потрібен був гарантований обсяг, щоб перекривати постійні витрати. На той момент у них було два склади по 35 тис. тонн кожен. До війни там працювала інша компанія. Після 2024 року обсяги просіли, клієнтів стало менше — потрібно було шукати когось нового.
У конкурсі цікавилися різні гравці — і міжнародні, і локальні. Але всі, хто дивився умови, розуміли: ти отримуєш тільки доступ до причалу і складів. Ні команди, ні експедирування, ні подачі-уборки вагонів, ні логістики — нічого. Все організовуєш сам.
Якщо хтось вважає, що це якісь «особливі умови» — я запрошую будь-яку компанію прийти і працювати на тих самих умовах take or pay 80 тис. тонн щомісяця, з одним складом, з усіма ризиками, зі старим обладнанням. Я впевнений, що ніхто не підпишеться.
Бо це не Neptune і не сучасний термінал із комфортною швидкістю навантаження панамаксів. Це склад, який держава тимчасово використовує як зерновий термінал, поки не відновили виробництво карбаміду та аміаку.
Latifundist.com: Чому ти взагалі вирішив зайти в ОПЗ? Пропозицій від терміналів зараз багато. Та і у них токсичний шлейф.
Михайло Воронич: Для мене ключове — ексклюзивний причал. Моя модель — це коли багато зерна перевалюється прямим варіантом. Для цього треба причал, де немає інших клієнтів. Бо коли йдуть обстріли, зсувається лайнап, відключається електрика, бурі, повітряні тривоги — у звичайних терміналах черга може зміститься на два-три тижні. Люди втрачають великі гроші на демереджі.
Якщо у мене свій причал — я можу переставити свої судна між собою. Це моя конкурентна перевага. Саме тому я завжди обираю термінали, де немає конкуренції за причал. На Новотех-Терміналі — окремі причали під прямий варіант. В ОПЗ — така ж логіка.
Плюс змінилася тарифікація «Укрзалізниці». Частина потоків стала логічніше йти через Південний, а не Чорноморськ. Мені потрібен був додатковий причал. І ОПЗ на той момент запропонував умови.
«Токсичність» — це історія про давальницьку переробку газу на добрива. Ми до цього ніколи не мали жодного відношення. Завод під час війни працював виключно як зерновий термінал.
Latifundist.com: До слова, потім же по ОПЗ прилітали дрони. В якому стані зараз актив?
Михайло Воронич: Обидва склади знищені. Один більш-менш можна було швидко відновити, другий — набагато складніше. Ми дали передоплату, щоб завод відновив перший склад. І це був ризик. Бо ти даєш гроші державному активу, у якого складу фактично немає, і сподіваєшся, що він його відремонтує, і що знову туди не прилетить.
Другий склад досі не відновлений — там пошкоджений карцер-кран, складне обладнання, дорогий ремонт. Але навіть з одним складом 35 тис. тонн ми перевалюємо понад 80 тис. тонн на місяць. За весь час уже майже пів мільйона тонн пройшло.
Логіка мультинаціоналів
Latifundist.com: Ти до кінця розумієш логіку мультинаціоналів? Геннадій Матковський з RGC пояснював мені, що в них інша модель: вони хочуть контролювати весь ланцюжок і можуть працювати навіть у мінус. Це про утримання частки на ринку?
Михайло Воронич: Перш за все треба дивитися, хто бенефіціар компанії. Якщо це менеджмент, то їм важливі обсяги. Бо бонуси і KPI часто прив’язані саме до обсягів. Якщо KPI звучить «Відвантажити з України 5 млн тонн», то вони зроблять 5 млн тонн. Ніхто не ставить KPI «Заробіть $50 млн на цих обсягах».
Latifundist.com: А другий фактор?
Михайло Воронич: Відсутність власника в операційному управлінні. Якщо я бачу, що напрямок іде в мінус, я можу швидко його зупинити або змінити правила гри. У великих трейдерів рішення проходить через менеджмент, наглядову раду, погодження. Поки інформація дійде і рішення ухвалять — ринок уже змінюється.
Latifundist.com: А ти за цей час вже поставиш судно.
Михайло Воронич: Тут навіть мова не про судно. Прибутковість з року в рік падає: 2024 гірший за 2023, 2023 гірший за 2022. Але в бордах часто дивляться на п’ятирічку: один рік дуже прибутковий, кілька слабких — і «в середньому нормально». При цьому мало хто думає, що умовні 2022–2023 роки можуть не повторитися.
Latifundist.com: Але ж акціонери бачать, що прибутку мало.
Михайло Воронич: Для них більший ризик — втратити частку ринку. Якщо перестати конкурувати ціною, обсяги підуть до інших. Тому вони часто готові працювати навіть у невеликий мінус. У мене інша логіка: якщо вибір між мінусом і втратою частки — я спокійно віддам ринок.
Latifundist.com: Тобто маржа низька через цю гонку?
Михайло Воронич: Так. Якби трейдери синхронно перестали гнатися за обсягами, маржа б з’явилася. Але мультинаціонали так не працюють — у них немає мотивації.
Latifundist.com: Фермери не кажуть: «Ти на нас заробив у 2022–2023 рр., а тепер до побачення»?
Михайло Воронич: Буває, що і кажуть. Але фермер теж не панікує. Він усе одно продає, бо маржа в нього хороша. Для нього різниця між $600 і $500 з гектара не критична — і так, і так нормально.
Відсутність інфраструктури як перевага
Latifundist.com: У вас взагалі немає інфраструктури, це свідомий вибір?
Михайло Воронич: Нема, і так, це свідомо. Можна сказати, була наша перевага на початку війни.
Latifundist.com: Памʼятаю після низки дефолтів трейдерів ще до війни було багато розмов, що минув час трейду без власної інфраструктури. Умовно, ти б відмовився від терміналу?
Михайло Воронич: Коли ринок заходить майже в нуль, той хто має перевалку в порту, почувається краще: може просто завантажити свою перевалку. З іншого боку, маючи перевалку, ти можеш взагалі не торгувати зерном. Ці бізнеси вигідні, але питання: скільки коштує перевалка і скільки ти можеш на ній заробити.
У 2022-му, коли перевалка коштувала $20–25, її ніхто не продавав — це був супербізнесз дикою рентабельністю. Сьогодні, коли перевалка $7–8, бажаючих продати термінали — купа. Мені щомісяця дзвонять, пропонують купити якийсь портовий термінал — я відмовляюсь. Так само вагони, логістичні компанії, елеватори, вантажівки — будь-які активи.
Latifundist.com: Ті трейдери також вважали відсутність інфраструктури перевагою.
Михайло Воронич: Зрозумій, ми не позиційний трейдер. Ми трейдер, який працює на ефективності, логістиці, пошуці вікон можливостей, куди продати і на позиції в дуже короткому проміжку часу.
А є інша модель — позиційні трейдери. Вони пробували моделювати й працювали як «напів-хеджфонд, напів-фізично-торгова компанія». Я точно не буду зараз купувати кукурудзу нового врожаю, бо я не знаю, як вона поведе себе, яка буде макро- і геополітика, які будуть погодні умови, як це вплине на ціну. А вони це моделювали — і в них через це склались проблеми. Це інша модель.
Latifundist.com: Як ти взагалі потрапив в трейд?
Михайло Воронич: У 2014 році я написав на одному із зернових форумів, що хочу стати трейдером, візьміть на стажування. Мені відповіли Дмитро і Петро і взяли стажером без зарплати в компанію Vdala. Вони торгували висівками — купували їх у різних компаній, здебільшого державних млинів, і продавали за валюту трейдерам, які потім експортували невеликими партіями по 3–5 тис. тонн у Кіпр чи Туреччину.
Пів року працював без зарплати. Потім запропонував своєму однокурснику Артему Дегтяру зробити такий самий бізнес, тільки на свої кошти. Він і зараз мій партнер, у нас 50 на 50. З того часу я не був найманим працівником.
Ми взяли в його мами в борг $100 тис., які вона мала з продажу квартири. З часом їх повернули з відсотками. І почали розкручуватися. На висівках у той час рентабельність була дика. Тож перший мільйон ми зробили ще до війни, і не один.
Наступає 2022 рік. І ми замість того, щоб витрачати гроші на «непотріб», умовні вантажівки, просто складали їх в оборотному капіталі. Маржинальність була така, що давала можливість заробити. Далі питання просте: хтось ці гроші потім протринькав або втратив, а хтось — ні.
