Юрій Дробязко про «відсутність фантазії» у нових ОЕЗів, «екстремальне лібертаріанство» і чому вважає більшість малих фермерів «ломбардами»
Джерело фото: Latifundist.com
На українському агроринку небагато людей, публічні заяви і коментарі яких, живуть і мігрують по кулуарах роками. Нещодавно ми зустрілися з Юрієм Дробязко і в черговий раз переконались, що він саме така людина — бесіда непомітно розтягнулася на дві години. Подекуди градус розмови зашкалював. Почали з кліматичних змін і ризиків перетворення України у безкрайній степ (спойлер: Юрій так не вважає), продовжили дискусією про агрохолдинги і малих фермерів, а закінчили — аграрними кооперативами, чому більшість з них не «полетіли» і як United Farmers знайшов своє місце в цій ніші. Але у першій частині інтерв’ю все ж таки більше сконцентрувалися на глобальних і гарячих темах: оцінці кліматичних ризиків, карбонових сертифікатах, «епідемії» палаючої стерні і згубних наслідках дотування агробізнесу.
Latifundist.com: Ми знаємо, що ви скептично ставитеся до концепції глобального потепління. Аномальна спека і посуха минулого року не спонукала вас змінити свою позицію?
Юрій Дробязко: Минулого року аномальна спека тривала один місяць. А попередній рік, навпаки, був одним із найхолодніших за останній час. Тож, якщо бути справедливим — це звичайна флуктуація. Взагалі, про глобальне потепління коментарі краще брати у Грети Тумберг та інших стейкхолдерів «зеленої афери». Мені особисто ця тема нецікава.
Latifundist.com: Наскільки, на вашу думку, реальні побоювання, що найближчими роками спека в 40 ℃, яка випалює поля, з категорії періодичного форс-мажору переросте в константу агробізнесу в Україні?
Юрій Дробязко: І посуха, і спека завжди була частиною життя українського аграрія.
Latifundist.com: В Ізмаїлі, де у вас земля?
Юрій Дробязко: Ні, скрізь. Згадайте 2020 рік, 2015-й, 2011-2012, 1986-й, 1962-1964. Усе циклічно. Так завжди було. 1932-1933 роки. Чому стався Голодомор? Тому що у селян відібрали зерно. Але цьому передувала жорстока посуха і жорстока спека — протягом трьох років поспіль.
Latifundist.com. Тобто минулий рік для вас не став переломним?
Юрій Дробязко: Переломним? У якому плані?
Latifundist.com: У кліматичному. У 90-ті роки, наприклад, у степовій зоні в Україні генерувалося 60% зерна, українського зернового ВВП. Це регіони, які зараз належать до зони ризикованого землеробства — Миколаївщина, Херсонщина, Дніпропетровщина, частково Кіровоградщина.
Юрій Дробязко: Знаєте, який в Україні до 1991 року був рекордний урожай зерна? — 52 млн тонн. Коли я почав займатися сільським господарством, у 1998 році, Україна виробляла 23 млн тонн зерна. З них 12-14 млн тонн, тобто 60%, у названій вами степовій зоні. А перед повномасштабним вторгненням урожай зернових в Україні перевищив уже 100 млн тонн. Так, із цієї кількості в степовій зоні зібрано від сили 20 млн тонн. Тобто 20%. Ну і що?
Полісся рубають — тріски летять
Latifundist.com: А ви не помічаєте, що зараз в Україні відбувається зміщення зернового і соєвого поясів? Умовно, при перетині лінії Дніпра, середня кількість опадів різко змінюється. На Лівобережжі вона менша на 100 мм плюс-мінус.
Юрій Дробязко: Чесно, не розумію, що я маю помітити. І степ, і лісостеп, і Полісся в Україні знаходяться там, де були і раніше.
Latifundist.com: Проте Гідрометеоцентр прямо каже, що зона Полісся в Україні вже фактично зникла, а зона степу розширилася далеко на північ.
Юрій Дробязко: Знаєте, чому зникає Полісся? Тому що в Україні вирубують ліси. І продовжують вирубувати — незважаючи на війну і всі інші речі. Ліси належать державі. Тобто, по суті, нікому. Що й дає змогу їх розкрадати і знищувати.
Саме тому — якщо ліси повністю вирубають — Полісся може зникнути. З цієї ж причини можливі кліматичні зміни на цій території — через повну вирубку лісів, а зовсім не через якесь глобальне потепління.
Latifundist.com: Однак 20 років тому на заході України соняшник майже ніхто не сіяв. Це факт.
Юрій Дробязко: І зараз не потрібно.
Не дай нам Бог олійного Донбасу!
Latifundist.com: Тоді чому основні українські ОЕЗи розташовані саме на заході України? І тут же будуються нові — на додачу до наявних.
Юрій Дробязко: На жаль, людська фантазія обмежена. Люди просто відтворюють те, що зробив хтось інший — що побачили «за парканом» сусіда. І якщо це ОЕЗ — у них виникає бажання побудувати такий самий на своїй ділянці.
Але реальної потреби в нових переробних потужностях в Україні немає. На сьогоднішній день сумарна потужність переробки олійних культур в Україні — 22 млн тонн. А виробництво олійних культур — на рівні 20 млн тонн. При цьому будується 11 олійноекстракційних заводів. Що вони будуть переробляти?
Latifundist.com: Хтось думає, що закриє власною сировиною. «Епіцентр» будує «мільйонник», у них 100 тис. га.
Юрій Дробязко: Яка власна сировина, про що ви говорите? Проста арифметична задача. У того ж «Епіцентру» 100 тис. га землі. Скільки він може засіяти олійними культурами? У найліпшому разі 50 тис. га. Який урожай соняшнику з цих полів отримає? Нехай 150 тис. тонн — по 3 т/га. Хоча на практиці середній результат, скоріше за все, буде набагато меншим — рік на рік не припадає. А завод — мільйонник. Про яку власну сировину тут може бути мова?
Взагалі, всі експерименти з соняшником, які я бачу на заході України — повністю провальна історія. У посушливий рік, коли такий рік трапляється, вони себе ще виправдовують. Але у звичайний, нормальний рік — це повний провал.
Latifundist.com: Через хвороби та шкідників?
Юрій Дробязко. Так. За того рівня вологості, який існує на заході України, хвороби просто вбивають соняшник.
Latifundist.com: Проте, на сьогоднішній день вже і насіннєві компанії роблять ставку на соняшник і захід України.
Юрій Дробязко: Є такий огидний персонаж — Арестович. Однак іноді він говорить правильні речі. Наприклад, що у наших людей горизонт планування короткий, як у Буратіно.
Latifundist.com: І які, на ваш погляд, шанси перетворення заходу України на олійний Донбас?
Юрій Дробязко: Не дай Бог! Не потрібно нам ніякого олійного Донбасу.
Де в Україні медом намазано?
Latifundist.com: І все ж таки, переробні потужності концентруються зараз саме на заході України.
Юрій Дробязко: А де ще в Україні сьогодні можна будувати? Не обов'язково олійноекстракційний завод. От захотілося людині побудувати що-небудь потрібне чи непотрібне. Де вона буде будувати? — У найбільш безпечному регіоні. Як мінімум, на правобережжі Дніпра. Скоріше за все — на заході України. Але у випадку з олійноекстракційними заводами — це величезна помилка. Гроші, викинуті на вітер.
Просто не вистачить сировини. Відповідно, власник заводу отримає не прибуток, а збитки.
На заході України доцільно будувати заводи з переробки сої та ріпаку. Та й то за умови, що такі заводи там потрібні. Це ще потрібно підрахувати.
Latifundist.com: «Адампольсоя», де ви є акціонером, спеціалізується на переробці не ГМО-сої. Багато нових заводів — мультикраші, які теж переробляють сою.
Юрій Дробязко: «Адампольсоя» — окрема тема. На українському ринку їй поки просто немає з ким конкурувати. За рівнем сертифікації виробництва вона точно в авангарді. При цьому у підприємства є своя ніша — воно спеціалізується на виробництві ексклюзивних продуктів, а всю продукцію експортує.
Latifundist.com: А ви не побоюєтеся, що нові ОЕЗи перетягнуть на себе вашу сировинну базу? Як би там не було, зараз сою не ГМО для «Адампольсої» вирощують фермери.
Юрій Дробязко: Фермери вирощують сою не для «Адампольсої», а для себе. «Адампольсоя» у них купує цю сою або не купує. Але спеціально для «Адампольсої» ніхто нічого не вирощує.
Що ж стосується побоювань, страх, як правило, паралізує розум. Ми про це пам'ятаємо, тому нічого не боїмося. Спокійно працюємо. Коли в Україні хтось зможе побудувати такий самий завод, як «Адампольсоя», можливо, просто перестанемо цим займатися. І побудуємо щось нове, чого сьогодні на українському ринку ще немає.
Latifundist.com: СЕО «Кернела» Євген Осипов якось сказав, що соя малоперспективна культура для України. Важко конкурувати з тою ж Бразилією, де два врожаї. Що скажете, це наша культура?
Юрій Дробязко: Цілком! Взагалі до Євгена Осипова я ставлюся з великою повагою. Просто він теж іноді змінює свою точку зору.
Урожайність сої безпосередньо залежить від вологозабезпеченості ґрунту. При цьому є конкретний показник, який дає змогу розмежувати зони вирощування соняшнику і сої — так званий гідротехнічний коефіцієнт (ГТК). За певного значення ГТК урожайність сої та соняшнику приблизно однакова. Територія, де ГТК вищий за це граничне значення — зона вирощування сої. Території, де ГТК нижче — зона вирощування соняшнику. Усе просто.
А всім бажаючим почути чудову лекцію з приводу ГТК і розподілення зон вирощування сої і кукурудзи раджу звернутися до Віктора Філатова, учасника нашого аграрного кооператива United Farmers.
Старокостянтинівський ОЕЗ Kernel
Свобода за 30 євро не продається
Latifundist.com: Поза ефіром ви сказали, що не вірите в карбонові проєкти. Чому?
Юрій Дробязко: Раніше від участі в карбоновій історії мене утримувало те, що я вважав це ризикованим — будувати бізнес на карбонових кредитах, тому що всі рішення щодо них ухвалюють бюрократи. Однак до війни я думав, що для Європи карбонові сертифікати — непорушна річ. А зараз на 99% впевнений, що ця історія взагалі закінчиться. Євросоюзу складно буде підтримувати колишній екологічний курс через збільшення військових витрат та з інших причин.
Тим більше, що в Німеччині відбулися важливі зміни в політиці — «Зелені» більше не є правлячою партією. І є підстави вважати, що в Європарламенті свої позиції вони також не втримають.
Latifundist.com: Але ж і до карбонових сертифікатів можна ставитися як до елемента бізнесу. Ви знижуєте вуглецевий слід агровиробництва, а за це отримуєте гроші.
Юрій Дробязко: Мені це не потрібно, тому що я не хочу продавати свободу своїх дій за 30 євро або когось обманювати. Навіщо мені це на старості років? Для участі в карбоновому проєкті потрібно підписати певні зобов'язання. А я звик свої зобов'язання виконувати і не хочу мати зобов'язань, які для мене незручні. А карбоновий слід ми і так знижуємо, без сертифікатів.
Я взагалі ненавиджу «шару». Тому що безкоштовного сиру в природі не існує. У всього є своя ціна. Наприклад, коли після повномасштабного вторгнення в Україні було запущено міжнародні програми підтримки аграріїв, я жодного разу цією можливістю не скористався. Не отримав жодного «гуманітарного» мішка насіння чи добрив. Це принципова позиція. Я просто сидів, дивився і думав: «Навіщо це все? Люди, що ви робите?». Словом, мені це неприємно. Тож, коли USAID заморозив свої проєкти в Україні, я не тільки не засмутився, а навпаки зітхнув з полегшенням.
Всіх піроманів — до в’язниці
Latifundist.com: Якщо не помиляюся, в одному з інтерв'ю ви закликали саджати до в'язниці людей, які спалюють стерню.
Юрій Дробязко: Саме так я і сказав. Тому що те, що сьогодні коїться в країні — жах. З підпалами стерні, зі сміттям. Стерня ще півбіди — її здебільшого спалювали восени. А зараз спалюють луки, посадки, придорожні насадження. Усе підряд. Місяць тому взагалі була катастрофа. Таке враження, що люди зовсім втратили зв'язок із реальністю, м'яко кажучи.
Позавчора одного такого піромана зупинив. Питаю: «Навіщо ти це робиш?». Відповідає: «Щоб раніше почати випас худоби». Попереджаю: «Я тебе запам'ятав. Якщо на цій ділянці дороги ще щось загориться, організую для тебе карантин у психіатричному диспансері». Тому що так бездумно випалювати на корені все навколо — це справді за рамками розумної осмисленої поведінки.
Бамбук і в Європі бамбук
Latifundist.com: У Польщі у вас є перевантажувальний комплекс, а землі там маєте?
Юрій Дробязко: Ми не займаємося сільським господарством у Європі. У Польщі в нас є власний перевантажувальний термінал. І все.
Latifundist.com: У вас в Європі багато знайомих аграріїв. Що вони кажуть про політику Зеленого курсу?
Юрій Дробязко: У мене є друг в Італії, який вирощує бамбук. Так от, сьогодні в Італії «чорний» гліфосат за готівку продається дорожче, ніж «білий» за безнал.
В Італії дозволено використовувати 3 літри гліфосату на гектар. Для вирощування бамбука цього явно недостатньо. Що робить мій друг? Він змушений купувати гліфосат за кеш, тому що офіційно понад норму ніхто йому гліфосат не продасть. І він купує на 25-30% дорожче, ніж гліфосат коштує на «білому» ринку.
Така сама історія з селітрою. Як і інші культури бамбук потребує азотних добрив. Але для кожного фермера встановлено ліміт на їх використання. Тому мій друг іде і докуповує селітру за «чорну» готівку. Розумієте, до якого ідіотизму доходить?
Нещодавно я вислав другу список гербіцидів, які можна використовувати під час вирощування бамбука. Це мій близький друг, ми дружимо 30 років. Кажу: «Лука, в Європі тобі найпростіше буде купити Базагран». А він мені відповідає: «Тільки сьогодні отримав нотифікат про те, що з 2025 року Базагран в Італії також заборонений».
З приводу всього цього у мене тільки одне риторичне питання: «Чи потрібно нам взагалі адаптуватися до таких умов ведення агробізнесу?».
Чим завинили українські рольники?
Latifundist.com: А польські знайомі, що кажуть?
Юрій Дробязко: Польські фермери, яких я знаю, матюкають систему агро в Європі. Але скоріше за все лукавлять. В отриманні дотацій зацікавлені, але при цьому хотіли б пом'якшити різні чинні обмеження.
Latifundist.com: Як вони реагують, коли чують, що ви обробляєте 80 тис. га?
Юрій Дробязко: Скільки в мене землі, я взагалі припинив їм називати. Тему землі я намагаюся в розмові не зачіпати. Якщо раніше на польському кордоні представлявся рольником, то зараз кажу, що я вчений.
На жаль, багато польських фермерів переконані, що всі їхні проблеми не через те, що їм бракує талантів і навичок для успішного ведення бізнесу, а через те, що їм українські рольники заважають.
Шенген — на користь, ЄС — на сум
Latifundist.com. Ви якось сказали, що виступаєте за євроінтеграцію України, але без інтеграції аграрного ринку. Ви все ще тримаєтесь цієї думки?
Юрій Дробязко: Це не точна цитата. Я хотів би, щоб Україна була в Шенгенській зоні, але без входження в ЄС. І проти того, щоб Україна опинилася всередині Євросоюзу.
Мені взагалі багато речей у Євросоюзі дуже не подобаються. Зокрема, їхня гра в соціалізм, оскільки я людина вкрай правих поглядів. Прожив за соціалізму 23 роки. Потім ще кілька років у постсоціалізмі, який був при Кучмі. Для мене достатньо. І я не хочу, щоб соціалізм в Україну повернувся. Навіть у тій формі, в якій він зараз існує в Європі.
Latifundist.com: Якщо продовжити паралелі з Польщею — зрозуміло, що агроринок там принципово відрізняється від українського. Діє закон про протидію концентрації земельного банку…
Юрій Дробязко: Взагалі огидна історія.
Latifundist.com: Але при цьому у поляків сегмент переробки, включно з харчопромом, розвинені дуже добре. І сумарний агроекспорт вище, ніж в нас. Це я до того, що у нас інколи люблять іронізувати над їх моделлю АПК.
Юрій Дробязко: Питання в тому, хто оплачує весь цей «банкет». Польські фермери отримують дотації. Зокрема, на будівництво інфраструктури та переробних заводів. Ви вірите, що українським фермерам у ЄС теж виплачуватимуть такі дотації?
Latifundist.com: Рік чи два тому один з німецьких аграрних інститутів підрахував, що в разі прийняття України до Європейського союзу українські аграрії отримали б найвищі дотації. Природно, у Європі цього побоюються.
Юрій Дробязко: Але ж проблема не тільки в цьому. Візьмемо Латвію. Сьогодні тут немає жодного цукрового заводу, тому що однією з умов вступу Латвії до ЄС було закриття нею всіх цукрових заводів — що вона і зробила. І основна проблема тут не закриття заводів, а обмеження вільного ринку. Якщо ви ратуєте за вільний ринок — надайте можливість безмитного або з символічними митами імпорту цукру, без будь-яких квот.
Latifundist.com: І сирцю?
Юрій Дробязко: Будь-якого. Я за те, щоб споживач міг придбати товар за найкращою ціною — напряму. Я взагалі прихильник повністю вільного ринку. Без будь-яких дотацій.
Latifundist.com: Вам близькі ідеї лібертаріанства?
Юрій Дробязко: Більше скажу — я екстремальний лібертаріанець.
«Десятина» вам у поміч!
Latifundist.com: Але ви ж самі говорили, що в 1998 році не зайшли б в агро, якби на той момент в Україні не діяв спецрежим для аграріїв. Для заходу в агро це була хороша плюшка.
Юрій Дробязко: Це не плюшка, а, по суті, різновид єдиного податку, який, до речі, в Україні було запроваджено 1998 року. Я взагалі за те, щоб єдиний податок був скрізь. Це найбільш лібертаріанський податок — низький єдиний податок.
Latifundist.com: Так ви прихильник системи 5.10 Геннадія Балашова?
Юрій Дробязко: Особисто я не знайомий з ним. Але система оподаткування, яку він пропонує, мені здається правильною історією. Можливо, не 5 і 10%. Але однозначно податок не може бути більшим за 10%. Знаєте чому? Тому що церква, яка існує вже не одну тисячу років, бере десятину. І якби вона могла брати більше — повірте, вона брала б більше.
Latifundist.com: Частина відомих нам агрокомпаній побудована на дотаційних прференціях. Чи мають бути дотації в галузі? Якась секторальна підтримка?
Юрій Дробязко: Особисто я на жоден свій бізнес дотацій не отримував. Принципово. І людей, які побудували свій бізнес на дотаціях, не особливо поважаю. Про що прямо кажу.
Latifundist.com: Ви прийшли в агро 1998 року, коли в Україні ще було багато полів, зарослих бур'янами.
Юрій Дробязко: Так і було. Заходь, бери, обробляй — без проблем.
Latifundist.com: Тоді якраз запустили спецрежим для аграріїв, і як уже говорили, це було хорошою «плюшкою». Але зараз такої переваги нема. Все рівно вважаєте, що ніякої підтримки не має бути?
Юрій Дробязко: Саме так. Усе має вирішувати ринок без будь-якого втручання ззовні.
Без грошей землі не купиш
Latifundist.com: А ви самі змогли б зараз побудувати агробізнес з нуля? Умовно, з $10 тис. стартового капіталу. Придбати землю, сформувати земельний банк, організувати виробництво і переробку?
Юрій Дробязко: Але чому це обов'язково має бути земля? І взагалі агро. Розумна людина йде туди, куди може піти. З $10 тис. у кишені неможливо полетіти в космос, або створити таку компанію, якою сьогодні, наприклад, є Google. Можна мати таке бажання і поступово рухатися до досягнення своєї мети — етап за етапом.
Але побудувати за $10 тис. з нуля агрохолдинг — утопія. Те ж саме із земельним ринком. Так, ти можеш зайти в земельний ринок. Але що ти туди привнесеш? І заради чого на цей ринок взагалі заходити. Якщо це твоє покликання і ти бачиш перспективу — почни з малого і поступово розвинешся. В інших випадках і починати не варто.
У нашому кооперативі є такий учасник — Віктор Філатов. В агро він прийшов 2007 року, коли вільної землі вже не було. Почав зі 170 га і з дуже невеликим стартовим капіталом, перед цим працював найманим працівником. А зараз — один з кращих в Україні експертів з вирощування сої.
Latifundist.com: Водночас ви якось Руслану Нероді сказали, що зараз 80% українських фермерів — це «ломбарди», які спеціалізуються на скупці краденого, і які потім продають зерно по Ф-2.
Юрій Дробязко: І в цьому немає жодного протиріччя. У всіх фермерів є спільна риса. Кожен маленький фермер хоче стати великим. І всі успішні фермери рано чи пізно стають великими. А всі інші з фермерства виходять або витісняються і стають найманими працівниками. Це нормально. Просто не кожній людині Богом дано займатися бізнесом. І агробізнес не виняток.
Latifundist.com: Ще ви якось згадували про ефект масштабу. Умовно, що для успішної роботи на агроринку сьогодні треба мати у своєму розпорядженні хоча б 10 тис. га землі, що дає змогу збудувати інфраструктуру та самостійно контролювати агробізнес на всіх етапах — від вирощування агрокультур до їхньої переробки та реалізації покупцеві. Чи є місце в такій моделі малому фермеру?
Юрій Дробязко: Ні, здатність контролювати бізнес залежить не від масштабу, а від твого таланту і досвіду управління. Але важливо будувати бізнес правильного розміру. При цьому вибудувати якісний сервіс та інфраструктуру можна лише за умови, що масштаб бізнесу не нижче якогось певного рівня.
Latifundist.com: За цим принципом виходить, що фермер зі 100 га землі, який вирощує зернові культури...
Юрій Дробязко: Приречений на провал, якщо ніхто не буде йому доплачувати за його «розваги». А тепер скажіть, хто це має все це спонсорувати? Пам'ятаєте пісню з дитячого кінофільму про персонажа, якого я сьогодні вже згадував: «Скажіть, як його звуть? — Бу-ра-ті-но!». Тобто потрібен якийсь Буратіно. Але де його знайти?
Latifundist.com: З яким зембанком наступає той самий ефект масштабу, коли малий фермер може бути ефективним?
Юрій Дробязко: Тут усе залежить від того, що ви вирощуєте. Бо цим визначаються вимоги до інфраструктури, земельного банку та інших речей.
Latifundist.com: Припустимо, сою, кукурудзу.
Юрій Дробязко: Вирощувати сою або кукурудзу менше ніж на 2-3 тис. га зараз абсолютно не має сенсу. Занадто щільна конкуренція на ринку.
Припустимо, живе в селі людина, яка хоче стати фермером і взяти в оренду пай у сусіда. Перші протиріччя виникають уже на цьому етапі. Майбутній фермер хоче орендувати пай дешево, а власник паю — надати за максимальну ціну. І є великий ринок, на якому соя чи кукурудза продаються і купуються за певною ціною.
Наступний аспект: що відбувається з орендою землі? Проблема маленького фермера в тому, що оренда землі постійно зростає, а маржа агровиробника постійно стискається. На Житомирщині цього року, наприклад, вартість оренди 1 га землі зараз $300. Перед війною була $320, потім опустилася, а тепер знову зростає.
А є ще податки, які ти маєш сплатити. Є витрати. Солярка, якщо ти її не вкрав, коштує стільки-то. Насіння, запчастини — стільки-то. І якщо все це підсумувати, вийде, що мінімальні витрати фермера сьогодні — $1-1,2 тис. на гектар. Тобто щоб просто видертися в нуль тобі потрібно з одного гектара збирати 3 тонни врожаю сої.
Latifundist.com: Як в тому приколі: Звідки у вас такі гарні цифри? Та просто неправильно рахуємо.
Юрій Дробязко: Абсолютно вірно. Потрібно ще все правильно підрахувати. А це, на жаль, теж вміють не всі. Особливо дрібні фермери. Часто всі підрахунки вони ведуть у гривнях. Придбали добрива за гривні, отримали врожай — продали його теж за гривні. Отримали позитивний результат. А курс долара чи євро за цей час змінився. Розумієте? Людина вважає, що вона працює з прибутком. А фактично працює зі збитком. І такий підхід до бізнесу неможливо виправити жодною дотацією.
У цьому й полягає головна перевага по-справжньому вільного ринку. Він усе розставляє на свої місця.
Latifundist.com: Ми періодично спілкуємося з невеликими переробниками сої та ріпаку. Ті кажуть, що сьогодні їм уже важко конкурувати з великими гравцями. Аналогічно говорять, що цукрову галузь чекає консолідація. Грубо кажучи, може вийти так, що залишатися лише великі переробники і агрохолдинги із земельним банком 50 тис. га плюс?
Юрій Дробязко: А що в цьому поганого?
Latifundist.com: Укрупнення бізнесу призведе до перегляду кількості людей в галузі.
Юрій Дробязко: А скільки зараз у середньостатистичного українського фермера на 200 га працює людей? Ось, є фермер. Він орендував і обробляє 200 га. Скільки в нього працює людей? А ніскільки. Та і сам він не працює.
Latifundist.com: Але ж хтось обробляє цю землю?
Юрій Дробязко. Так. Найняв у селі кількох любителів міцних напоїв: «Зроби це». Тракториста десь перехопив з його «конем»: «Їдь сюди, зроби». Ось і все. Принаймні якщо він вирощує кукурудзу, сою або пшеницю.
Latifundist.com: У такому разі, яка доля чекає на українське село, якщо відкинути вбік пафос і фольклор? В одному з інтерв'ю Руслану Нероді ви сказали, що виживати мають ефективні села, а неефективні, розташовані далеко від міст і благ цивілізації, приречені на вимирання.
Юрій Дробязко: Від своїх слів я не відмовляюся. Але ж у нас на 30 тис. га працює 640 осіб. Ось і все. Тобто одна людина на 50 га. Що набагато більше, ніж у середньостатистичного фермера. Я відповів на ваше запитання?
Так, у нас дуже інтенсивне і вертикально інтегроване виробництво. Це фармінг, елеватори, насіннєві заводи тощо. Завдяки цьому задіяно більше людей. А от чому за таким зразком в Україні поки що мало хто вибудовує агробізнес, питання вже точно не до мене.
Костянтин Ткаченко, Валентин Хорошун, Latifundist.com
